?

Log in

No account? Create an account
 
 
26 вересня 2010 @ 14:46
Комуністичний секретар з дивізії військ СС «Галичина»  
Автор: Ярослав Тинченко
Опубліковано: журнал «Цитаделя» № 2 за 2009 р.

Загальновідомо, що у 1943 році організаторами та командирами 1-ої Української дивізії (14-ої дивізії військ СС «Галичина») були ветерани Визвольної війни 1917-1921 років — генерали та старшини Армії УНР та УГА. У більшості випадків ці люди мали солідний бойовий досвід та прославилися громадсько-політичними вчинками за часів польського панування. Проте з усякого правила є виняток — полковник Роман Долинський, загадкова постать з більш ніж дивною біографією. В офіційному виданні про ветеранів Галицької Армії про Долинського подана така інформація:

«Долинський Роман, хорунжий УГА. Народився 30 квітня 1900 р. в Городенці. Гімназію закінчив у Львові в 1918 р., а університет (Інститут шляхобудівництва) в Києві в 1931-35 рр. По вишколі в Бережанах, в складі 3-ї Бережанської бригади, як підхорунжий, брав участь в боях під Львовом, а перед Чортківською офензивою був приділений, як командант скорострільної сотні в ранзі хорунжого, до 2-ї Коломийської бригади, з якою здобував Підгайці, Бережани. В бою під Києвом був важко ранений і попав у большевицький полон. Непритомного большевики, відступаючи, підняли як свого та доставили санітарним потягом у Москву, а далі в Казань. Після виздоровлення при кінці 1920 р., коли вияснилось, що він старшина УГА, з групою інших підозрілих та ненадійних відправлений був в Кожухівський концтабор під Москвою, з якого через кілька місяців втік з товаришем до Києва. Через кілька місяців, коли організувалась школа червоних старшин з українською викладовою мовою, вступив з декількома іншими старшинами УГА до тієї школи і, як інструктор фахових предметів, перебував в Червоній Армії до 1931 р. За той час закінчив 2-річну вищу кавалерійську школу в Єлисаветграді, відтак 3-річну школу генерального штабу при Академії Фрунзе в Москві. В 1931 р. з великими труднощами звільнився з армії та перейшов працювати в Наркомзем в Харкові. В 1935 р. був арештований та, по рішенні особливої Колегії НКВД, засланий в концтабори північного Сибіру (Верхоянськ). В 1941 р. втік із Сибіру, опинившись в часі вибуху німецько-совєтської війни на Україні, перейшов фронт та вернувся до рідних Бережан. В 1943 р. вступив до дивізії, відтак командант відділу воєнного постачання в ранзі підполковника. Брав участь у боях з бандами Ковпака на Холмщині, під Бродами та в Австрії. — Живе в ЗДА.»

У цій офіційній біографії Романа Долинського багато сумнівних моментів. Дійсно, ветерани Галицької Армії, що через різні обставини залишилися в Радянській Росії, масово закінчували Харківську школу червоних старшин, а потім служили в РСЧА. Щонайменше один із них (колишній 16-річний доброволець УСС Остап Стеця) справді закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе та, попри те, що зазнав репресій у 1938-1939 роках, став навіть радянським генералом. Дивують інші факти «біографії» Долинського. По-перше, випускники Військової академії ім. М. В. Фрунзе фізично не могли звільнитися з армії «за власним бажанням». По-друге, 1935 рік у Радянському Союзі був найменш «кривавим» за кількістю репресій. По-третє, м'яко кажучи, малоймовірно, щоби людина, котру за сталінських часів заслали аж до Сибіру, могла втекти, тим паче — аж до Бережан, які вважалися прикордонною зоною. Без документів, у невольницькому одязі, майже без грошей таку людину спіймали б уже наступного дня після втечі. Максимум — за тиждень. Дивують і деякі інші обставини з наведеної вище біографії. Але, так чи інакше, Роман Долинський дійсно у 1941 році повертається до Бережан, та, коли туди приходять німецькі війська, миттєво легалізується, причому обіймає посаду дорадника окружного старости з сільського господарства.




Один з українських діячів Бережан, адвокат Лев Стеткевич, згодом згадував про Долинського таке: «Його брат о. Тит був парохом села Плотича. Там жив також його батько, пенсіонований вчитель. В році 1919, в Україні за Збручем, він захворів тифом і при відступі УГА на захід залишився під більшовиками. В році 1920 він, як заступник командира полку кавалерії Будьонного, бере участь в поході на Польщу. Залишається в Східній Україні. Після демобілізації студіює агрономію і працює в Харкові у Наркоматі Хліборобства. Заочно доповнює мірництво і працює мірником при будові шляхів. 1932 р. за зв'язки зі своїм батьком і братом — засуджений на 7-річне заслання. В 1939 р. повертається в Україну і у Вінницькій області обіймає посаду керівника будови шляхів. З вибухом німецько-більшовицької війни вертається до Плотичі, до брата, а дружина з дочкою евакуюються за Урал».

Привертає увагу той факт, що Л. Стеткевич, напевно, зі слів самого Долинського, подає дещо відмінну від наведеної вище біографію. Тут уже фігурує і кінна армія Будьонного, і праця на посаді керівника з будови шляхів у Вінниці після відбуття заслання — річ неймовірна для пересічного сталінського в'язня, якщо він, звичайно, не був «своїм» у системі ГУЛАГу-НКВС. Тим не менше, німці цілком довіряють Роману Долинському. У внутрішній політиці на окупованих землях вони завжди робили ставку на колишніх в'язнів сталінського ГУГАГу, цілком справедливо міркуючи, що ті ненавидять комуністів більше, ніж нацистів. Напевно, саме тому Роман Долинський, вже як інженер, працює на керівних посадах у бережанській окружній управі аж до весни 1943 року. І кожного разу, коли німці оголошували набір до різноманітних військових підрозділів, Долинський опинявся в числі добровольців.

Коли 28 квітня 1943 року з'явився маніфест про створення дивізії «Галичина», Роман Долинський став одним із її організаторів у Бережанах. У дивізії ж він був одразу, без проходження відповідного вишколу, призначений командиром кінної сотні — підрозділу, що займався тиловим забезпеченням дійових частин. Незабаром німці познімали з керівних посад майже всіх старшин-українців та замінили їх німцями. Проте Роман Долинський був одним із тих небагатьох, кого ці репресії чомусь не торкнулися. Більше того, підрозділ Долинського був єдиною в усій дивізії частиною, де не було жодного німця. Лев Стеткевич згадував про це:

«Цілий день я міг пересиджувати в кіннотній сотні, де далі панували наші. Там життя йшло в товариській атмосфері. Ніхто не дивився на ранг. Там панував сотник Роман Долинський зі своїм бунчужним Богданом Левицьким. Гості були завжди з другої сотні обозів Савелія [правильно Порфирія — Я. Т.] Силенка, а постійним гостем — Івась Шиналь та о. Іван Дурбак. Івасівка доставляв горілку. Часто привозили з Варшави спирт. Я його ніколи не пив, бо не мав довір'я до його якості. Говорили, що то можливо з університетської клініки». Напевно, довірливість німців до Долинського у цьому випадку також можна пояснити тим, що він для них був, у першу чергу, колишнім в'язнем ГУЛАГу.

У січні 1944 року на чолі кінної розвідки чисельністю 15 вершників Долинський був відправлений до складу бойової групи «Баєрсдорф», що складалася з двох батальйонів дивізії «Галичина» та брала участь у боротьбі з партизанами на Холмщині і Підляшші. Після того, як група повернулася до дивізії, сотник Долинський знову став на чолі кінної сотні. Він брав участь у битві під Бродами, проривався з оточення... Але, от що цікаво: подробиці бойової біографії Долинського за той час практично невідомі. Проте зі спогадів дивізійників випливає, що кінна сотня для представників всіх підрозділів дивізії була тим осідком, де можна було безкарно посидіти за чаркою горілки, розважитись, попліткувати. Мовляв, німців у сотні не було, а Долинський та його помічники — «свої люди».

Роман Долинський залишив дуже скупі та невиразні спогади. Присвячені вони, як пише автор, «ідейно-психологічному стану» дивізійників та їхнім зв'язкам з УПА напередодні та під час битви під Бродами. Що робив сам Долинський під Бродами — невідомо, проте зі спогадів стає зрозумілим, що він дуже цікавився справами УПА та особисто шукав контактів із партизанами.

Після відновлення дивізії по її розгромі під Бродами Роман Долинський знов очолив кінну сотню і залишався на цій посаді аж до часу інтернування на території Австрії. Після того, як у жовтні 1945 року 1-ша Українська дивізія переїхала до табору Ріміні в Італії, Долинський певний час був комендантом цього табору, але через якісь непорозуміння з англійцями його усунули й замінили майором Савелієм Яськевичем. 1948 року Роман Долинський разом із іншими дивізійниками виїхав до Німеччини, звідти дістався до Великобританії, де тривалий час був одним із керівників Спілки українських вояків, а потім емігрував до США. Помер Роман Долинський у Нью-Йорку 13 березня 1961 року від серцевого нападу.

Ким же насправді був Роман Долинський? Всі без винятку джерела свідчать про те, що за часів сталінізму він зазнав репресій. Це повинно було бути правдою, оскільки німцям Долинський мусив показати якісь оригінальні документи. Відтак, досліджуючи це питання, варто було сподіватися на наявність у вітчизняних архівах його архівно-слідчої справи. Дійсно, низка нюансів від початку вказувала на те, що Долинський був не тим, за кого себе видавав, отож, архівно-слідча справа могла й не зберегтися. Та, на диво, вона знайшлася! Причому, навіть не в Державному галузевому архіві СБУ, а у Центральному державному архіві громадських та політичних організацій України, куди була передана для вільного ознайомлення 1995 року (щоправда, 1998 року на роботу з архівно-слідчими справами у цьому архіві було накладено обмеження).

З матеріалів архівно-слідчої справи одразу випливає, що Роман Долинський дійсно був не тим, за кого себе видавав у 1941-1961 роках. Як з'ясувалося, Долинський Роман Володимирович, народжений 30 квітня 1899 року (а не 1900, як зазначено в його пізніших біографіях) у селі Глушків Городнянського повіту, був дійсно заарештований 23 серпня 1935 року. Одразу кидається в очі посада, яку він обіймав у той час, — заступник начальника політичного сектора колгоспних господарств при Київському обласному земельному управлінні: ця посада перебуває у резерві партійних працівників при Київському обкомі КП(б)У. Отже, не інженер, і не військовий, а працівник політичного апарату... Далі ще цікавіше.

Долинського заарештували у справі змови серед керівників ЦК КПЗУ (Комуністичної партії Західної України), одним з яких, він, власне, і був. Зокрема, звинувачення проти нього були висунені такими відомими діячами КПЗУ, як Мирослав Ірчан (Бабюк) та Мирон Косар-Заячківський.

На перших допитах (без жодних тортур) Роман Долинський виклав свою справжню біографію. Його батько Володимир дійсно у той час мешкав у Бережанах, а звідний брат Тит був парохом у селі Плотичі. Сам Долинський був одружений на киянці Ніні Клиновській, рідний брат якої був царським офіцером. Від цього шлюбу у Долинського була донька Надія.

Щодо військового шляху, то сам Долинський оповів, що був покликаний до австро-угорської армії у грудні 1916 року. Відбув піврічний вишкіл, потім воював на Італійському фронті, у листопаді 1918 був демобілізований та згодом вступив до Галицької армії. Воював у складі 2-ої Коломийської та 4-ої Золочівської бригад, із січня 1920 року служив у 14-ій бригаді ЧУГА. При переході частин ЧУГА на бік поляків та Армії УНР залишився в РСЧА. Деякий час перебував у Кожухівському таборі у Москві, потім був відправлений до запасного робітничого батальйону у Казані, в якому було зібрано всю молодь із залишків ЧУГА. У 1921-1922 роках служив у 402-му Галицькому стрілецькому полку РСЧА, що дислокувався у Києві, Черкасах та Умані. З армії був демобілізований 13-го листопада 1922 року і після цього вже більше ніколи (за винятком служби у дивізії «Галичина») на військову службу не повертався. Отже, викладання у Харківській школі Червоних старшин, навчання в Українській кавалерійській школі ім. Будьонного у Зінов'євську (Єлисаветграді) та Військовій академії ім. М. В. Фрунзе — це суцільна вигадка.

Чим же Долинський займався у 1920-1930 роки? Виявляється, він зробив непогану партійну кар'єру. З березня 1920 був кандидатом, а з грудня 1921 — членом КП(б)У. Отож, після демобілізації Романа Долинського було відправлено на партійну роботу в аграрному секторі. Спочатку він працював рядовим працівником-партійцем на Бердичівському цукровому заводі, з 15 листопада 1923 року — вже секретарем партійного осередку Погребищенського цукрового заводу, секретарем райкому партії, інструктором, а потім завідувачем сільським відділом, заступником завідувача та завідувачем організаційним відділом Бердичівського окружного комітету КП(6)У. З січня 1930 року Роман Долинський працював у столиці УРСР Харкові помічником завідувача організаційного відділу ЦК КП(б)У, з грудня того ж року — завідувачем сектору сільського господарства Харківського міського партійного комітету, з лютого 1932 — завідувачем сектору зернових та бурякових районів Харківського міського партійного комітету. Зважаючи на Голодомор 1932-1933 років, остання посада виглядає у біографії Долинського особливо зловісною, оскільки саме він був відповідальним за зубожіння селянства Харківщини у цей час. З січня 1934 року Долинський обіймав посаду заступника начальника політичного сектору колгоспних господарств при Київському обласному земельному управлінні, а з травня 1935 перебував у резерві Київського обкому партії.

Слідство виявило, що Роман Долинський був другом дитинства Мирона Косара-Заячківського та товаришував із ним аж до моменту арешту останнього. Але, зважаючи на те, що справа КПЗУ сама по собі була «дутою» і минув певний час після її закриття, керівництво ОДПУ вже втратило всяке зацікавлення до комуністів-галичан. Отож, до Долинського не вжили фізичних методів впливу, щоби він у чомусь зізнавався. Проте під час слідства керівництву ОДПУ стало очевидним та зрозумілим, що Долинський може принести неабияку користь в інших справах. Під час обшуку у нього вилучили пістолет, рушницю, набої, таємну службову переписку, приватну переписку з родичами із Бережан, 51 фотографію тощо. Серед вилученої таємної службової переписки була й Інструкція по роботі негласного складу ОДПУ, датована 23.01.1923. На допиті 27.08.1935 (тобто через чотири дні після арешту) Долинський пояснив, що протягом 1923-1934 років він дійсно був негласним інформатором Бердичівського окружного відділу ДПУ, а потім цю інструкцію просто забув здати. Звичайно, після цього ставлення слідчих до Долинського кардинально змінилося, адже він виявився до всього іншого ще й «своїм».




У справі арешту Романа Долинського було допитано кілька свідків. Один із них, інструктор ЦК КП(б)У Фроїм Ольшанський заявив, що Долинський був незадоволений своїм становищем у Харкові. Бо неодноразово просився на партійну підпільну роботу на Західну Україну, а йому весь час відмовляли!

Отож, органами ДПУ було заарештовано, з одного боку, добросовісного радянського керівника високого рангу, який з партійних «низів» пробився в апарат ЦК КП(б)У, а також міськкомів та обкомів столиць УРСР — Харкова та Києва, сумлінно «працював» під час Голодомору, а також, як виглядає, був «сексотом» зі стажем; а з іншого — чоловіка сестри царського офіцера, брата греко-католицького священика, друга засуджених керівників КПЗУ, в якого, до того ж, було виявлено листи, що могли класифікуватися як націоналістичні. Але «складу злочину» у справі Романа Долинського виявлено так і не було.

Що ж із ним слід було робити? Справа в тому, що якби Романа Долинського випустили і він повернувся би на роботу до партапарату, люди, з котрими йому довелося б зіткнутися, подумали б, що він завербований ДПУ. Крім того, виглядало не зовсім ненормально, що найближчий друг Долинського — Косар-Заячківський — засуджений на 10 років позбавлення волі, а він виявився чистим. Відтак, 27 січня 1936 року Романа Володимировича Долинського було засуджено на 5 років позбавлення волі за зв'язок з Косар-Заячківським.

Матеріали про подальшу долю Романа Долинського у слідчій справі відсутні. Але, якщо проводити аналогію з іншими подібними долями, то, швидше за все, він не відбував свій термін ув'язнення як рядовий в'язень. Як правило, подібні люди відразу після оголошення вироку відправлялися у розпорядження відділу кадрів ГУЛАГу, де посідали відповідальні посади цієї системи. Ще один варіант розвитку подій: Долинський під виглядом рядового в'язня міг бути відправлений до котрогось із таборів, де мав виконувати функції агента ДПУ.

За будь-яких умов, цілком зрозуміло, що у 1941 році Роман Долинський опинився у Бережанах не випадково. Крім того, беручи до уваги, що він усюди заявляв про те, що був начебто кадровим офіцером Червоної Армії, Долинський мав би попередньо пройти спеціальну військову підготовку (причому, зважаючи на його вік та обставини, швидше за все — у спецшколі НКВС), а вже потім опинитись у Бережанах.

Звичайно, теоретично можна було б припустити, що у 1941 році Долинський звільнився з ув'язнення, повернувся на батьківщину та намагався забути своє комуністичне минуле, як страшний сон. Тим більше, розповідати про нього було 6 соромно. І до дивізії «Галичина» він вступав зі щирим серцем. Але в такому випадку його дуже швидко виявила би радянська розвідка. Були би підіслані провокатори, Долинського шантажували 6, пустили би чутки чи підкинули документи про його партійне минуле. Але цього не було. Долинський працював у Бережанах і служив у дивізії «Галичина» під своїм справжнім прізвищем. Отож, якій саме ідеї насправді служив Роман Долинський протягом 1941-1961 років — комуністичній чи національній — це питання ще відкрите.

NB Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту «Архів партії». Авторські права належать автору та/або уповноваженим ним особам. Точка зору автора може не збігатися з думкою власника цього ЖЖ.
 
 
Дислокація: там само
 
 
 
nazar_rus: pic#67404810nazar_rus on 26 вересня 2010 14:53 (UTC)
Класс!!! Призрак Штирлица маячит за горизонтом.
muraszmurasz on 26 вересня 2010 19:09 (UTC)
Цікава історія...
nikolauskassnikolauskass on 26 вересня 2010 19:20 (UTC)
цікаво, дуже цікаво
gloria_magloria_ma on 26 вересня 2010 19:57 (UTC)
Ого.
Цікаво наскільки активним був Долинський у емігрантських українських організаціях, адже, якщо він шпигун, то мав би якось тертися в місцях, де можна було отримати цікаву інформацію для своїх роботодавців з ГБ.