?

Log in

No account? Create an account
 
 
28 жовтня 2010 @ 16:30
Оборона Алькасару  
Автор: Богдан Чума
Оригінальна назва: Алькасар: Воєнний міф 1936 року та його рецепція українцями Галичини
Опубліковано: Цитаделя. – 2009. – № 2. – С. 38-46.

Розвиток військової справи у першій половині XX століття привів до якісних змін у веденні війни. Але нововведення в озброєнні й тактиці не були єдиними. Із локального конфлікту монархів та урядів, війна перетворилася на конфлікт тотальний, в якому одним із найважливіших завдань виявилася мобілізація населення. Вагомим чинником цього перетворення слугували ідейно-політичні концепції, які, завдяки поступові засобів масової інформації і насамперед преси, впливали на свідомість людей, чітко окреслюючи образ ворога. Відтак, воєнний конфлікт набув нової конфігурації: поруч із міжнародним протистоянням, в якому протилежні табори розділяли кордони держав, населення останніх також розмежовувалося на основі ідеологічних поділів.

Безпосереднім результатом цієї еволюції стала громадянська війна — військово-політичний конфлікт всередині однієї країни, зумовлений конфронтацією двох непримиренних політичних таборів, із надзвичайною здатністю інтернаціоналізуватися, тобто поширюватися на інші народи й держави, яким не чужа проблема цього політичного протистояння. Так у XIX столітті головними суперниками були «ліберали» і «консерватори», а в першій половині XX століття їх замінили «комуністи» та «націоналісти» [1]. Одним із найяскравіших прикладів такого військово-політичного конфлікту була громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років, що витворила яскраві образи ворогів, обрамлені великою кількістю міфів, першим з яких стала оборона Алькасару в місті Толедо.

Тож метою цієї статті є порівняти реальні події громадянської війни в Толедо у серпні-вересні 1936 року з міфом, який водночас розвинувся й поширився поза межі Іспанії і. зокрема, активно підтримувався українськими періодичними виданнями Галичини [2].

Громадянська війна в Іспанії розпочалася 17 липня 1936 року, коли під керівництвом генерала Франсиско Франко-і-Баамонде (1892-1975) в іспанській колонії в Марокко було оголошено про початок повстання проти лівого республіканського уряду Народного фронту. Впродовж наступних днів ініціативу Франко підтримали більшість військових гарнізонів у самій Іспанії, зокрема і в провінції Толедо, де повстання очолив полковник Хосе Москардо [3].




Проте повстанцям не вдалося здобути перевагу в Толедо, розташованому за 71 км на південь від Мадрида. В умовах, коли політичний конфлікт переріс у відкриту збройну боротьбу, а вбивства політичних «опонентів» стали поширеним явищем, вони, аби не потрапити в полон і зберегти свої життя, разом із сім'ями та прихильниками укріпилися в місцевій фортеці — Алькасар [4], де тримали оборону впродовж 70 днів: від 22 липня до 27 вересня 1936 року (до часу завоювання Толедо військами повстанців).

До облоги Алькасару було залучено близько 8 тисяч прибічників республіканського уряду, які здебільшого були не професійними військовими, а представляли робітничі спілки анархістів, соціалістів і комуністів, тобто так званої «робітничої міліції». Вони доволі добре озброєні — окрім стрілецької зброї, у їхньому розпорядженні було кілька артилерійських гармат, броньовані автомобілі та 2 або 3 танки, — і користувалися підтримкою авіації, яка за час облоги здійснила 35 бойових вильотів.




Кількість захисників Алькасару дещо перевищувала одну тисячу чоловік. Здебільшого вони належали до офіційного поліційного підрозділу Цивільної гвардії. Також серед них було 8 кадетів Академії сухопутних військ [5], 1 військовий-артилерист і 110 цивільних. Початкове озброєння повстанців згідно з офіційним звітом полковника Москардо, складалося з невеликого арсеналу Академії: 1200 гвинтівок Маузера, 13 ручних кулеметів Гочкісса, 2 гірських 70-мм гармат, 1 гранатомета, 4 ящиків (200 штук) ручних наступальних гранат, 1 ящика (25 штук) ручних запалювальних гранат та невеликої кількості набоїв і вибухівки. Втім, уже після початку повстання до Алькасару було перевезено всю амуніцію з військової фабрики Толедо, головним чином набої до гвинтівок і кулеметів.

Разом із чоловіками, в Алькасарі під час облоги знаходилося близько 500 жінок і 50 дітей, двоє з яких народилося в оточеній фортеці. Більшість із них були родичами оборонців Алькасару, хоча й не бракувало таких, хто втік зі страху потрапити до рук «робітничої міліції». Жінки не брали участі у бойових діях, задля їхньої безпеки їм також не дозволялося виходити з укриття для догляду за пораненими. Загалом, цивільні особи з-поміж прихильників повстанців не піддавалися прямій небезпеці під час облоги, а п'ять смертей серед них були зумовлені природними причинами. Винятком були заручники, захоплені з числа прихильних до республіки мирних жителів Толедо, котрих розмістили на вході до Алькасару.

Загальна кількість воєнних жертв під час облоги була приблизно однаковою для обох воюючих сторін. Республіканців загинуло не менше 57 осіб, а повстанців утратили 48 убитими, 438 пораненими і 22 зниклими безвісти.




Повстання в Толедо розпочалося 21 липня 1936 року о 7 годині ранку. Після того як гвардійці зайняли усі стратегічні позиції в місті, капітан Веля Ідальґо зачитав на головній площі міста декларацію про військовий стан, яка, зокрема, передбачала зміну влади, арешт республіканської адміністрації та прихильників уряду. Щоправда, заарештовано було лише одного чоловіка — місцевого вчителя. Увечері цього ж дня до Толедо вступили скеровані з Мадрида республіканські підрозділи, які розпочали переговори з гвардійцями, котрі охороняли військову фабрику. Ті, в свою чергу, скориставшись поміркованістю урядових представників, вивезли рештки амуніції до Алькасару і підірвали фабрику.

22 липня до Толедо ввійшли основні підрозділи республіканців: дві піхотні роти, рота кулеметників, штурмові гвардійці, батарея 105-мм гармат, невизначена кількість міліціонерів-добровольців із організації «Анархістські орли» та інших робітничих профспілок загальною кількістю 2500 осіб. Урядові підрозділи доволі швидко заволоділи містом і оточили Алькасар.

23 липня відбулася розрекламована франкістською пропагандою телефонна розмова полковника Москардо з сином Луїсом, що потрапив до рук супротивників і використовувався для шантажу керівника повстання, від якого вимагали здачі фортеці. Усупереч твердженням багатьох лівих «істориків», ще Луїса Москардо не було вбито під час облоги Алькасару, сьогодні факт шантажу доведено, а саме вбивство сталося через місяць після початку облоги, коли Луїса Москарді розстріляли разом з іншими заручниками — «ворогами республіки».

25 липня радіо Мадрида заявило про захоплення Алькасару, хоча боротьба тільки-но розпочиналася. До облоги фортеці долучили важку артилерію і збільшили чисельність військ, які спробували захопити Алькасар штурмом. Становище повстанців ще більше загострилося на початку серпня, коли практично закінчилися харчі та вода. Серед оборонців поширилися випадки самогубств і дезертирства (тільки впродовж другого тижня серпня на бік повстанців перебігло 23 особи).




Аби піднести дух повстанців, в Алькасарі було започатковано видання пропагандистського листка El Alcazar, який згодом перетворився на найрадикальнішу праву газету франкістської Іспанії. Водночас, 17 серпня, оборонці Алькасару отримали перше повідомлення повстанських військ на Толедо. З німецького транспортного літака «Юнкерс» було скинуто харчі та повідомлення, що на допомогу їм поспішає «Африканське військо» генерала Хосе Енріке Варелі, основу якого складали марокканці за походженням.

9 вересня після численних невдалих атак республіканці знову вдалися до переговорів. Але полковник Москардо відмовився здати фортецю, попросивши, заразом, священика, щоб охрестити двох щойно народжених дітей. Це прохання було виконане. 11 вересня керівники урядових військ запропонували евакуювати з Алькасару жінок і дітей, але отримали негативну відповідь. 13 вересня до переговорів щодо здачі фортеці було залучено посла Чилі в Іспанії Ауреліо Нуньєс Моргало, який особисто гарантував життя повстанцям та їхнім сім’ям, але й ця акція виявилася невдалою. На цьому переговори припинилися.

Зранку 18 вересня, за особистим наказом голови республіканського уряду в 1936-1937 роках соціаліста Франциско Ларго Кабальєро (1869-1946), було підірвано дві міни, закладені під південно-західною стіною Алькасару. Вибух повністю зруйнував вежу з цього боку будівлі, вбивши двох повстанців, які перебували у ній. Після цього республіканці здійснили чотири невдалих атаки з участю броньованих машин і танків. Усю наступну добу фортецю невпинно обстрілювали з гармат.




21 вересня оборонці Алькасару перейшли у вцілілі будівлі фортеці та звідти продовжували оборону. Зранку 23 вересня республіканці підірвали північну стіну і мало не вибили повстанців із укріплень, але завдяки швидкій контратаці останнім вдалося повернути втрачені позиції.

26 вересня до околиць Толедо підійшли війська повстанців і вже зранку 27 вересня республіканці провели останню невдалу атаку і не гаючись відступили з міста.

Відразу після звільнення Алькасару його оборонці перетворилися на героїв «нової» Іспанії. Численні звіти про події в Толедо у серпні-вересні 1936 року переповнили праву іспанську пресу, яка, для посилення психологічного впливу, вдалася до перекручення деяких фактів, наголошуючи, наприклад, на винятковій ролі юнаків-кадетів. Водночас розповіді про «героїв Алькасару» стали також популярною темою правих періодичних видань тих країн, яким не було чужим протистояння «націоналізму» й «комунізму». Оборонці фортеці слугували символом і взірцем боротьби проти «червоної» агресії комунізму й Москви, а сама оборона Алькасару — воєнним міфом, покликаним засвідчити вищість духу над матерією, непереможність національної ідеї та християнської віри.




Відтак, перемоги іспанських «націоналістів» з великим захопленням сприймалися більшістю української політичної еліти Галичини. Незважаючи на розходження у методах, різноманітні українські політичні групи відстоювали осібність національного розвитку українців і створення Української Держави, головним противником якої вважалася Росія, що окупувала найбільше українських земель і вдалася до фізичного винищення українців, зокрема під час Голодомору 1932-1933 років. Тому для української преси оборона Алькасару стала однією зі знакових подій 1936 року, що надавалася до перенесення на українські реалії як символ боротьби проти Москви і порівнювалася з українськими Кругами.

Найбільше уваги подіям у Толедо присвятили націоналістичні періодичні видання, що прямо й опосередковано зверталися до теми Алькасару. Так, під кінець 1936 року в журналі «Вістник», головним редактором якого був ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973), з’явилася стаття поетеси Олени Теліги 7-1942) «Сила через радість». Метою цієї публікації була літературна критика віршів Олега Кандиби (Ольжича) (1907-1944), який, як і Теліга, належав до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Звертаючи увагу на особливість творчості Ольжича, авторка поставила українського поета й «героїв Альказару» в один ряд як представників нового покоління», що якісно відрізняється від попередніх, насамперед, своєю жертовністю на користь ідеї:

«Всі ми пам'ятаємо безприкладний вчинок героїв Альказару, і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов'язку. В яку бездонну розпач попали би юнаки з психікою ХІХ століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку... їх з'їдав би біль, що так мало гуманності в життю! Оборонці ж Альказару хотіли умерти лише в ту єдину, найбільш потрібну хвилину. ... Шалена любов до життя і молодеча погорда смерти. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з'єднання?».


На початку жовтня 1936 року в газеті «Голос Нації» було опубліковано статтю ще одного українського поета, провідного члена ОУН Богдана Кравціва (1904-1975) «Альказар», в якій переплелися міфологізація подій у Толедо та їх пропагандистське перенесення на українські реалії:

«Західня Европа... заворожена й захоплена сьогодні безприкладним геройством горстки еспанців, юнаків-кадетів, що майже три місяці, замкнені в толедському старовинному замку Альказар, оборонювали його перед стократ сильнішою облогою червоної соціал-комунарської міліції. Юнаків, що рішили до останньої краплини крови боронити свої національні й релігійні святощі, свою національну традицію й віру в покликання своєї нації.

Альказар — це слово електризує сьогодні увесь цивілізований світ. Героїв Альказару поціновують поети, часописи сповнені описами їх геройської оборони й чину. Перед їх відвагою, рішучістю і посвятою склонюють голову пройняті подивом навіть противники — ті, що здібні ще розуміти такі «безглузді» речі, як героїзм.

Альказар став сьогодні символом боротьби націоналізму з большевизмом, з комуною, що намагається застромити прапора на руїнах європейської цивілізації, її традиції і святощів. Альказар — вияв національної снаги Еспанії, вияв невмирущости національного Духа, що як і в Іспанії, так і в усьому світі зуміє опертися хвилям анархії, розкладу і руїнництва.

Їх прозвали «львами Альказару» — отих мучеників толедської кадетської школи, юнаків, ще майже дітей... Вони перемогли. Своєю видержливістю, волею й поривом оті
діти дали ще один доказ, якою міцною й живою й незламною може бути національна ідея, будована на осміюваних і зневажуваних комуноліберальним світом традиціях, святощах й ідеях. Над злобою, терором і нікчемністю червоних матеріалізованих варварів затріумфувала «романтика» — геройський чин молоді Альказару...

Альказар порівнюють сьогодні з Термопілами. З геройським чином трьохсотньої горстки греків... і як Термопіли, як геройський чин юнаків під Кругами у нас, Альказар стане для сучасних і майбутніх поколінь світлим прикладом геройства й посвяти, якими живе й хоче жити молодь кожної нації».




Подібно до радикальних націоналістів оборону Алькасару оцінювали й помірковані українські видання правого спектру. Виокремлюючи «цивілізаційне значення» перемоги у Толедо, «Українські Вісти», газета Фронту Національної Єдності (ФНЄ) — партії «творчого націоналізму» — писала:

«Супроти Альказару меркне легенда про Термопіли й триста спартанців. Роля оборонців замку, просмику Термопілів чи хоча би Круг була однакова, як однакова була й ціль кривавої жертви — спинити варварів».


На сторінках української католицької преси «герої Алькасару» підносилися не лише як символ боротьби «націоналізму» проти «комунізму», а й як захисники християнських цінностей. Наприклад, періодичні видання Української Національної Обнови (УНО) — політичної організації, створеної з ініціативи греко-католицького кліру — оцінювали Алькасар не інакше, як «кріпость християнської молоді», що б'ється «з червоними військами большевицького уряду в обороні християньської цивілізації». А редакційна стаття, присвячена Конгресові Марійських Дружин — молодіжній організації, що об'єднувала українську християнськ) молодь, — була опублікована під промовистою назвою «На шлях до Альказару».

У свою чергу, найпопулярніше українське періодичне видання 1930-их років, щоденна газета «Діло», наближена до найбільшої української легальної партії Галичини — Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), — вкотре звертаючись до подій у Толедо, розмістила статтю «Український прапор під Альказаром», в основу якої лягла розповідь неназваного українця-учасника «визволення Толедо». Дана стаття завершувалася гаслом «Бити москалів — Буде Україна!», що узагальнило українську рецепцію іспанського конфлікту.

Поруч із численними згадками у періодичних виданнях, тема Алькасару лягла також в основу вірша Богдана-Ігоря Антонича (1909-1937) «Слово про золотий полк», написаного у жовтні 1936 року, що став немов синтезом усієї попередньо поданої публіцистики:

Заспів

Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!
Хай б'є в здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,
коли натхнення заплитке і розпач роблений та кволий,
в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,
в вік змиршавілий, в час легкого успіху, гнучкої міри,
хай б'є зухвала пісня,
хай кличе вищим вітром дихать, мірилом вищим мірять,
міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти строф, наїживши багнети рим,
слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,
коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий — ритм,
колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,
щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.
Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяті!

Слово про Алькасар

День сороковий полум'я й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
б'ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,
зів'ялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисте.

Задиханий, вривчастий токіт мітральєз на мить не щухне.
До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,
і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
Толедо на сімох узгір'ях, на червоній кручі Тахо,
це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.
Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,
пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
трава колюча — ворса на кожухах скель слизька від крови.
Лежать покошені тіла — рясні джерела з них булькочуть,
джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,
в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,
фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п'янкість,
на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
видзвонює покутню псальму, свій пустельний «Dies irae»,
і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив'яний спів,
погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полум'я міцне судно — незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах, зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,
на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-кам'яне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.


Примітки

1) Звичайно, запропонований політичний поділ є умовним, правило, у XIX ст. «лібералами» вважалися помірковані монархісти, демократи, республіканці та навіть солісти, у той час як до «консерваторів» зараховували традиціоналістів і монархістів-абсолютистів. У 30-их рр. ХХ ст. «комуністами» називали прихильників Народного фронту — політичного об'єднання «антифашистів» (комуністи, соціалісти, ліві республіканці й демократи), ініційованого Комуністичним Інтернаціоналом і СРСР, а їхніх супротивників (від поміркованих демократів-республіканців до монархістів і власне націоналістів) узагальнювали як «націоналістів».

2) У даному випадку мова йде про українські землі, що входили до складу Польщі й приблизно співпадають із територіями сучасних Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей.

3) Хосе Москардо Ітуарте (1878-1956) — іспанський військовий. 1896 року вступив до Академії сухопутних військ у Толедо. У 1897-1898 роках як доброволець брав участь у колоніальній війні на Філіппінах, яка після вступу у війну США закінчилася поразкою Іспанії. Після завершення війни продовжив навчання. Учасник колоніальної війни у Марокко (1911-1926), по закінченні якої здобув чин полковника. 1929 року призначений директором Колегіуму сухопутних військ для сиріт у Толедо. Після проголошення Іспанії республікою у квітні 1931 року та військової реформи республіканського уряду понижений до чину підполковника. 1934 року призначений військовим комендантом м. Толедо у чині полковника, а 1936 року — керівником Школи фізичного виховання у Толедо та представником Іспанії на Олімпійських іграх у Берліні в серпні 1936 року. Із початком повстання генерала Франко очолив повстання в Толедо. Після успішної оборони Алькасару в липні-вересні 1936 року підвищений до чину бригадного генерала, у вересні 1937 року призначений начальником Армійського корпусу Арагону, а в лютому 1939 року — дивізійним генералом. Після закінчення громадянської війни займав високі військові посади. У 1948 р. вийшов у відставку. Тоді ж йому було надано титул графа де Алькасар де Толедо і призначено Президентом Олімпійського комітету Іспанії. Цю посаду він обіймав до своєї смерті у 1956 році.

4) Алькасар Толедо — укріплена будівля, що височіє над містом, збудована на скелястому узбережжі річки Тахо. Назва «алькасар» арабського походження і означає «замок» або «палац володаря». Перші споруди цього типу на місці сучасного Алькасару були збудовані ще в III столітті римлянами. У V-VІІ століттях м. Толедо було столицею королівства вестґотів. У період мусульманського завоювання тут існувало осібне державне володіння — таїфат. Період справжнього розквіту Алькасару в Толедо розпочався після відвоювання міста християнами 1085 року. В ХІ-ХІІІ століттях він перетворився на одне з найважливіших і найкраще укріплених місць. Свого сучасного вигляду Алькасар набув після перебудови, що завершилася 1535 року за правління Карла V Габсбурга (1516-1556), котрий переніс до Толедо столицю своїх іспанських володінь. Але вже за наступників Карла V м. Толедо поступово втратило значення столичного міста (нею став Мадрид), перетворившись у наші дні на провінційне містечко, населення якого трохи перевищує 80 тис. мешканців. 1850 року Алькасар Толедо започаткував нову сторінку своєї історії як центр військової освіти Іспанії. Того року було створено Колегіум сухопутних військ, який 1882 року отримав статус академії. Під час облоги 1936 року Алькасар був майже повністю зруйнований і відновлений лише у 1950-х роках. Нині Алькасар — культурний центр Толедо, де міститься кілька музеїв і бібліотека.

5) Всупереч популярній пропагандистській тезі про оборону Алькасару підлітками-кадетами, що невпинно поширювалися у періодичних виданнях, їх кількість, зважаючи на період літніх канікул, була мізерною.

NB Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту «Архів партії». Авторські права належать автору та/або уповноваженим ним особам. Точка зору автора не обов’язково співпадає з думкою власника цього ЖЖ.
 
 
Дислокація: там само
 
 
 
chestnut_ahchestnut_ah on 28 жовтня 2010 14:34 (UTC)
дякую! Якраз нещодавно перечитав Бівора про іспанську війну; там говориться що всупереч легендам в обороні Алькасару брало участь дуже мало курсантів, тому що більшість була на канікулах, але я не знав, що їх було всього вісім
chestnut_ahchestnut_ah on 28 жовтня 2010 14:40 (UTC)
Чи погодитеся Ви на те, щоб я дав посилання на цю статтю на МІЛУА?
Steadfast Tin Soldier: ukrainianjoanerges on 28 жовтня 2010 14:43 (UTC)
Та без проблем - я ніколи не був проти того, щоб на цей ЖЖ давали лінки (аби не на підзамочні пости). Можете спокійно рекомендувати чи критикувати будь-що з нього
chestnut_ahchestnut_ah on 28 жовтня 2010 14:45 (UTC)
просто я пам"ятаю, що Ваше ставлення до МІЛУА неоднозначне, так би мовити... Тому й спитав
Steadfast Tin Soldier: stervecjoanerges on 28 жовтня 2010 14:51 (UTC)
У мене дещо неоднозначне ставлення до окремих учасників УВІФу та їх стилю спілкування, а також до того, як здійснюється/не здійснюється модерування, але це не означає, що я маю негатив до цього ресурсу :)
Навпаки, я вважаю, що сама ідея дуже корисна й цей форум міг би стати дуже корисним та позитивно-продуктивним майданчиком спілкування українських любителів військової історії. Але це виключно моя приватна точка зору, яку я свого часу розписав і до обговорення якої не бачу сенсу повертатися. УВІФ прямує своїм шляхом, я собі плетуся іншою стежиною. Ніхто нікому нічого не винен :)
chestnut_ahchestnut_ah on 29 жовтня 2010 10:06 (UTC)
І що цікаво -- реакція виявилася очікуваною ))) http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=18&t=12018
22he_travnya on 29 жовтня 2010 16:04 (UTC)
українські землі, що входили до складу Польщі й приблизно співпадають із територіями сучасних Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей

Кому належить це некоректне твердження - Богдану Чумі?
Steadfast Tin Soldier: de nirojoanerges on 29 жовтня 2010 17:12 (UTC)
Так, я не правив авторський текст
hogo_czhogo_cz on 29 жовтня 2010 20:04 (UTC)
Дякую. А Антонич крутий поет, ми колядку на його вірш вчимо:)
batacatbatacat on 31 жовтня 2011 09:21 (UTC)
як завжди українці того часу зовсім не розуміли суті тієї війни, їм вбачалися "націоналісти" та "червоні", праві та ліві, а насправді це була війна автономій проти імперського централізму. Іспанія в її тогочасній формі була руїної колишної імперії, котра все ще пручалася і намагалася комусь щось доказати, що вилилося у жахливий кривавий конфлікт. Коли Каталонія у 1934 році задекларувала однобічно незалежність, імперський Мадрид не довго думаючи задавив цей порух кулеметами та гарматами... Прагнення до незалежності очолювали, до речі, соціялісти з Респуліканської Лівиці Каталонії.