Steadfast Tin Soldier (joanerges) wrote,
Steadfast Tin Soldier
joanerges

Як Скоропадський з Маннергеймом країнами приятелював

Оригінальна назва: Українсько-фінські стосунки у 1918 році.
Автор: Борисенко Сергій.
Джерело: Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархів України, УНДІАСД; [редкол.: І. Б. Матяш (голов. ред.) та ін.]. – К., 2008. – Т. 16. – С. 100-105.

UPD Згідно з повідомленням В. Пилипенка ця стаття є плагіатом ось такої публікації: Ремі Й., Пилипенко В. Відносини між Україною та Фінляндією в 1918 році // Студії з архівної справи та документознавства. - 1999. – Том 5. - С. 77–81.




Історія українських визвольних змагань 1917–1921 рр. у роки незалежності нашої держави викликає велике зацікавлення не тільки в науковців, а й серед широких кіл громадськості. У цей час широко вивчається період гетьманату Павла Скоропадського – своєрідної і неоднозначної форми існування української державності тих революційних років. Якраз тоді встановлено перші реальні міжнародні відносини між Україною та іншими країнами в новітній історії. Історія дипломатичних стосунків Української Держави уже вивчалася українськими авторами, однак змістовного і повного дослідження з історії українсько-фінських відносин 1918 р. ще немає. Тому спробуємо здійснити черговий крок у висвітленні саме цього тематичного сегменту в історії періоду гетьманату П. Скоропадського, спираючись на спогади очевидців та архівні джерела.

Налагодження офіційних дипломатичних відносин України Держави з іншими країнами, розпочате Центральною Радою, продовжив уряд гетьмана П. Скоропадського. Ця діяльність пожвавилася з літа 1918 р., після того як 20 травня Міністерство закордонних справ очолив досвідчений державний діяч і політик Д. Дорошенко. Безпосередньо ж завдання організації українських дипломатичних представництв за кордоном було тоді покладено на товариша (заступника) міністра закордонних справ О. Шульгина.

Пріоритетні напрями зовнішньої політики Української Держави обумовлювалися складністю міжнародної ситуації та внутрішнього становища. Головна увага приділялася, насамперед, зміцненню дружніх відносин з країнами Четверного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, а також розв’язанню спірних територіальних проблем із сусідніми державами. Д. Дорошенко, зокрема, зазначав: «Відносини до Німеччини були влітку 1918 р. основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави. Цей стан залежності від Німеччини був утворений фактом присутності на українській території кількасоттисячної німецької й австро-угорської армії, що прийшла до нас по хліб. Отже справа повільного, без потрясінь, виходу з цього стану залежності від чужої військової сили, не пориваючи добрих відносин з державами, що цю силу, як допомогу і порятунок, до нас вислали, – це було віссю нашої політики».

Серед інших завдань, що постали перед урядом П. Скоропадського в галузі зовнішньої політики, було налагодження відносин з державами, які утворилися на території колишньої Російської імперії. Адже для Української Держави вони були природними союзниками, оскільки для них теж існувала небезпека потрапити під владу більшовицької Росії. Знову пошлемось на Д. Дорошенка: «...Відносини з «рандштатами», себто з державами, які повстали на національних територіях, що відділилися від Росії, себто з Польщею, Фінляндією, Литвою, Білоруссю, Доном, Кубанню, Грузією й Кримом опреділялися здебільшого в залежності від того, чи мала Україна якісь спірні питання у взаємних відносинах, головно питання за спірні території. З усіма ними були зав’язані більш або менш сталі й формальні дипломатичні відносини. Щодо Фінляндії, Литви й Грузії питання вирішилося дуже просто: Україна не мала з ними ніяких спірних справ і тому нав’язала дипломатичні відносини, прийняла від Фінляндії й Грузії дипломатичних представників і вислала своїх...», – писав він.

Історію відносин між Українською Державою та Фінляндією досі практично не досліджено в історіографії. У працях загального характеру часто допускаються фактичні неточності та помилки щодо них.

Цінним джерелом інформації з цього питання є спогади відомого політичного, громадського та культурного діяча Фінляндії Германа Гуммеруса «Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві», опубліковані у Фінляндії шведською та фінською мовами у 1931 р. В українському перекладі вони побачили світ у 1997 р. Крім того, у фінських та українських архівах збереглися численні, головним чином дипломатичні, документи, які проливають світло на цю сторінку з історії міждержавних відносин.

Перші контакти між Україною та Фінляндією зав’язалися ще за часів Центральної Ради. 14–15 січня 1918 р. Сенат прийняв рішення послати в Україну делегацію у складі екстраординарного професора Йосеппі Юліуса Міккола та доктора філософії Яло Лахья Каліма, яка мала повідомити уряд УНР про проголошення Фінляндією незалежності. Однак невідомо, чи встигла ця делегація виїхати, оскільки невдовзі у Фінляндії розпочалась громадянська війна. 27 липня 1918 р. в Україну та Польщу вирушила фінська делегація для налагодження торгових відносин.

Встановлення дипломатичних відносин між Фінляндією та Українською Державою відбулося значною мірою завдяки ініціативам Ґ. Ґуммеруса. У фондах Національного архіву Фінляндії збереглися чернетки та копії його листів до впливових фінських та німецьких державних діячів й політиків, у яких автор підкреслював необхідність відкриття посольства Фінляндії у Києві. Так, 17 травня 1918 р. він звернувся до німецького консула у Гельсінкі з проханням переконати Міністерство закордонних справ Німеччини у доцільності цього відкриття. У листі від 17 липня 1918 р. Ґ. Ґуммерус просив впливового прибалтійського німця барона фон Роппа, який тоді тісно співпрацював з німецькою військовою владою, порушити клопотання про відкриття фінського посольства в Україні перед начальником штабу Східного фронту генералом Максом Гофманом.

Що ж спонукало Ґ. Ґуммеруса займатися налагодженням фінсько-українських відносин? Справа в тому, що за своїми ідейними переконаннями він був націоналістом і вся його політична діяльність була присвячена боротьбі за національне самовизначення своєї країни. Під час Першої світової війни Ґ. Ґуммерус очолював фінське інформаційне бюро у Стокгольмі, яке було неофіційним представництвом фінського руху опору за незалежність, а невдовзі після проголошення Фінляндією незалежності обійняв посаду радника посольства. Під час перебування у Стокгольмі він познайомився і подружився із співробітниками Українського інформаційного бюро, які доручили йому відвезти до Гельсінкі підготовлений головою бюро М. Залізняком меморандум про державний устрій України, на підставі якого Сенат доручив проф. Йосеппі Юліусу Міккола розробити проект акта про визнання Фінляндією України. В той час Ґ. Ґуммерус був захоплений ідеєю укладення союзу між народами, які населяли окраїни Російської імперії, для спільної боротьби за незалежність.

Невдовзі після того, як Парламент Фінляндії прийняв закон про зовнішні дипломатичні представництва, 26 липня 1918 р. за поданням міністра закордонних справ Отто Стенрота Сенат Фінляндії призначив доктора філософії Ґ. Ґуммеруса тимчасовим дипломатичним представником для особливих доручень при уряді Української Держави у Києві. 30 липня О. Стенрот повідомив про це рішення уряду України. 9 серпня Сенат призначив Йоста Серлакіуса на посаду тимчасового консула в Одесі, а Рудолфа Ваддена – у Києві.

Зі свого боку Українська Держава теж діяла в напрямку розвитку двосторонніх відносин. Ще від початку 1918 р. українські інтереси у Фінляндії представляв, щоправда неофіційно, П. Сливенко, який тривалий час жив у Гельсінкі і працював в російській інженерно-будівельній установі у Свеаборзькій фортеці. Після Лютневої революції 1917 р. він вийшов у відставку і на власний розсуд вирішив присвятити себе захисту прав та інтересів військових-українців, які служили в частинах російської армії, дислокованих на території Фінляндії, насамперед у Виборзі. Першим об’єднавчим рухом українців, які знаходились тут, стала українізація однієї із рот фортечної артилерії, довкола якої згуртування й усіх інших українців. Проте цьому рухові не судилося розвинутись, оскільки восени 1917 р. рота вирушила з Виборга до одного з українських корпусів на фронт. Після того, як 29 квітня 1918 р. місто захопили війська білих, українці знову почали об’єднуватися для від’їзду на батьківщину. За рішенням виборзького губернатора Вальффа Сухонена від 13 травня 1918 р. була створена Комісія українського громадянства на чолі з Л. Константиновичем, головне завдання якої полягало у сприянні цій справі. Комісія зареєструвала 348 українців і видала їм «Тимчасові посвідчення» – документи, які заміняли паспорти.

8 червня 1918 р. близько 100 українців було відправлено додому, разом з ними і членів Комісії. Тому невдовзі обрали другий її склад під головуванням В. С. Скобельцина. Наступний ешелон, в якому виїхали 74 українці, було відправлено 14 липня. 15 липня 1918 р. уряд Фінляндії прийняв рішення дозволити виборзькому губернатору витратити 50 тис. карбованців із коштів, які були виділені раніше для переселення росіян із Фінляндії, для допомоги тим громадянам України, які хочуть повернутися на батьківщину.

В організації повернення українців додому брав участь і П. Сливенко, який у той час фактично виконував функції українського комісара у Гельсінкі. Невдовзі після того, як у травні 1918 р. він поїхав на батьківщину, українці, які проживали у столиці Фінляндії обрали Український комітет на чолі Валентином Олександровичем Відстедтом. (Він був флотським інженером-механіком, капітаном 2-го рангу, брав участь у російсько-японській війні на ескадреному панцернику «Побєда», служив у Порт-Артурі. У 1908 р. вийшов у запас, а з липня 1914 р. відновив службу у Свеаборзі і у вересні 1917 р. був остаточно звільнений у запас). Створення його було з прихильністю сприйнято німецькою військовою владою у Фінляндії і вона навіть запропонувала урядові Української Держави призначити В. Відстедта на посаду консула. Заручившись підтримкою німців, 26 липня 1918 р. В. Відстедт звернувся з аналогічною пропозицією до управляючого Міністерством закордонних справ Д. Дорошенка. Він, зокрема, наголошував на тому, що йому й так фактично доводиться виконувати консульські обов’язки – клопотати за українців та захищати їхні права. «До мене звертався по допомогу заарештований тут племінник українського Гетьмана, але я, в той же час, безсилий зробити що-небудь», – писав В. Відстедт, не знаючи про те, що ще 28 травня 1918 р. на посаду консула був призначений П. Сливенко, який, однак, виїхав з Гельсінкі до отримання цих повноважень. 4 липня його було призначено знову, але цього разу вже на посаду консульського агента.

15 серпня 1918 р. Д. Дорошенко підписав наказ про новозасновані консульські агентства, за яким з 4 липня Гельсінкі зараховувалися до «місцевостей, в яких засновуються консульські агентства 1-го розряду». 18 вересня 1918 р., на 12-й день подорожі з Кременчука окупованими німцями територіями, П. Сливенко повернувся в Гельсінкі. За браком помешкань у місті він був змушений протягом двох днів розшукувати собі хоч якогось кутка і тому лише на третій день повідомив Міністерство закордонних справ Фінляндії про свій приїзд. 23 вересня під час зустрічі з міністром закордонних справ Отто Стенротом П. Сливенко зазначив, що він прибув у Фінляндію як консульський агент «з дорученням виконувати консульські обов’язки, доки не буде призначено відповідального посла». За словами П. Сливенка, О. Стенрот «радісно вислухав перший привіт офіційного представника незалежної Держави, яка народилась, як і Фінляндія, з небезпечного хаосу, котрий являла собою колишня Росія» і висловив надію на встановлення взаємовигідних зв’язків.

10 вересня 1918 р. міністр закордонних справ Д. Дорошенко підписав законопроект про заснування дипломатичного представництва у Фінляндії. У «Поясненні до законопроекту» зазначалося: «Інтереси Української Держави вимагають заснування в дружніх нам державах дипломатичних представництв, особливо тоді, коли ці держави висилають своїх представників до України. Отже, дипломатичні представники Фінляндії вже прибули до Києва і міждержавна взаємність вимагає заснування відповідного представництва Української Держави в Фінляндії й се як найскоршім часі...».

Законопроект ухвалила Рада Міністрів та затвердив П. Скоропадський 8 жовтня 1918 р. Відповідно до нього дипломатичне представництво Української Держави засновувалося з 15 вересня 1918 р. і зараховувалося до посольств другого розряду20. (Згідно з законом від 14 червня 1918, яким встановлювалися штати посольств Української Держави, посольство у Фінляндії мало складатися з трьох осіб: міністра-резидента або повіреного у справах, секретаря та драгомана, тобто перекладача). Першим кандидатом на посаду повіреного у справах був М. Славінський, голова Союзу автономістів-федералістів, голова політичної комісії української делегації на переговорах з більшовиками, радник Міністерства закордонних справ. Проте невдовзі він дістав інше призначення.

8 жовтня 1918 р. Міністерство закордонних справ Української Держави надіслало Міністерству закордонних справ Фінляндії лист, яким повідомило про заснування українського дипломатичного представництва на чолі з тимчасово виконуючим обов’язки повіреного у справах Костянтином Володимировичем Лоським. Останній мав перебувати у Фінляндії до кінця 1918 р., а потім повернутися до виконання обов’язків директора загального департаменту Міністерства закордонних справ. Згідно з газетними повідомленнями його мав заступити Л. Кобилянський, у той час радник Міністерства закордонних справ. Те, що К. Лоський був відряджений у Фінляндію, тимчасово підтверджує і його лист, який надійшов до Міністерства закордонних справ 18 грудня. У листі він просив сповістити, чи не бажає міністерство продовження його перебування у Фінляндії у зв’язку з тим, що через транспортні ускладнення йому навряд чи вдасться своєчасно, тобто в середині грудня, повернутися в Київ. Разом з тим, К. Лоський повідомляв, що він продовжить працювати у Фінляндії за умови своєчасного отримання відповідних кредитів та дозволу Української партії соціалістів-федералістів, членом якої він був.

Призначення К. Лоського, відомого українського державного та політичного діяча, на вказану посаду свідчило про те значення, яке надавав гетьманський уряд питанню розвитку відносин із Фінляндією. (К. Лоський походив із дворянської родини на Херсонщині. Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету займав адміністративні посади у Сибірі, Холмщині, Польщі. У 1917–1918 рр. він був комісаром Холмської губернії, помічником губернського комісара в Галичині, членом Центральної Ради, директором департаменту внутрішніх справ при Генеральному секретаріаті, директором департаменту загальних справ Міністерства закордонних справ і з 16 липня 1918 р. тимчасово виконував ще й обов’язки директора департаменту чужоземних зносин).

Обов’язки секретаря українського посольства спершу було покладено на колишнього секретаря Д. Донцова Миколу Галущинського, якого з 14 лютого 1919 р. замінив П. Сливенко. Перекладачами працювали фіни Габріель Куркі, потім Зеліо Мансікка.

15 жовтня 1918 р. К. Лоський прибув у Гельсінкі, де його зустріли консульський агент П. Сливенко та відряджений Міністерством закордонних справ Української Держави секретар міністерства Георг фон Гріппенберг. Українське посольство розмістилось у готелі «Фенніа»29. 28 жовтня К. Лоський звернувся з листом до міністра закордонних справ Української Держави і попросив його виділити на купівлю помешкання для посольства 75 тис. карбованців у німецькій валюті.

20 жовтня 1918 р. про приїзд українського посольства у Фінляндію сповістила столична газета, а наступного дня в ній же було опубліковано інтерв’ю з К. Лоським, у якому останній розповів про політичну ситуацію в Україні та про те, якими він бачить перспективи подальшого розвитку українсько-фінляндських стосунків. Цього ж дня він вручив свою вірчу грамоту О. Стенроту.

22 жовтня К. Лоського прийняв регент Фінляндії П. Свінхувуд та Голова Ради Міністрів П. Паасіківі. За повідомленням К. Лоського фінська сторона проявила велику зацікавленість подальшим розвитком відносин з Україною, головним чином найскорішим налагодженням торгівлі. Його поінформували, що Фінляндія має для продажу великі запаси паперу, а також сільськогосподарські машини власного виробництва, а взамін хоче отримати в першу чергу хліб та цукор.

Коло зовнішньополітичних завдань, які реалізували українські дипломати у Фінляндії не було широким. Це обумовлювалося тим, що перед українською дипломатією в ті часи ставилися дещо інші завдання, ніж перед дипломатами вже давно існуючих країн. Їм необхідно було в першу чергу проводити інформаційну роботу, щоб світ довідався про саме існування Української Держави. Отже, одне з головних завдань українських дипломатів у Гельсінкі полягало в інформуванні громадськості Фінляндії про події в Україні та привертанні її уваги до справи розбудови української державності. З цією метою К. Лоський часто друкував статті на сторінках фінської преси, написав брошуру «Украинский вопрос, Россия и Антанта», яку видав у Гельсінкі у 1918 р. під псевдонімом К. Вишевич. Наступного року там же вийшов із друку збірник його фельєтонів «Од великого до смішного».

Великою перешкодою в діяльності українського дипломатичного представництва був брак регулярного зв’язку з Міністерством закордонних справ та урядом. З грудня 1918 р. К. Лоський звернувся до української дипломатичної місії у Стокгольмі з проханням повідомити його про події в Україні, бо на той час до нього не прибуло жодного кур’єра з офіційними повідомленнями. Найкоротший шлях до Києва пролягав через територію Росії, яка не давала дозволу на проїзд українських дипкур’єрів.

Важливим питанням двосторонніх відносин було налагодження торгівлі. У Фінляндії у той час була гостра нестача продовольства. Україна ж була дуже зацікавлена у придбанні фінського паперу. Згідно з досягнутою 20 вересня угодою «Товариство фінських паперових заводів» мало продати Україні до кінця 1918 р. від 600 тис. до 1 млн. пудів паперу, а Україна мала поставити в Фінляндію цукровий пісок по 100 крб. за пуд у розрахунку: пуд цукру за кожні чотири пуди паперу. За результатами переговорів український міністр торгівлі С. Гутник та уповноважений урядом Фінляндії посол Ґ. Ґуммерус підписали договірний протокол.

Натхненні першим успіхом, сторони розпочали підготовку до укладення загального торгового договору. Проте невдовзі з’ясувалося, що навіть виконання цукрово-паперової угоди опинилося під загрозою. Справа у тому, що, коли на початку жовтня 1918 р. Ґ. Ґуммерус поїхав у Берлін для остаточного налагодження проблем фінсько-української торгівлі, там («Центральне закупівельне товариство») його повідомили, що цією угодою Фінляндія виявила «недружню діяльність» щодо Німеччини, а перевезення паперу та цукру через окуповані території буде можливим лише за умови поставок Фінляндією до Німеччини вершкового масла. Сенат Фінляндії не міг погодитись із цим і вирішення справи загальмувалось.

Проте сторони не полишали зусиль для налагодження торгових відносин. «...Заключення торгового договору між обома державами – це перше і головне завдання, яке фінляндський уряд старається перевести», – доповідав К. Лоський своєму міністру закордонних справ 27 жовтня 1918 р., відзначаючи: «Економічні відносини Фінляндії, а особливо її можливість висилати на Україну деякі товари, як папір, сірники, а також рільничі знаряддя, особливо лопати, сокири, пилки, роблять справу торговельного договору не менш важливою і для України. Особливо, коли візьметься під увагу цю обставину, що Україна є в можливості одержувати ті товари із інших країв, а Фінляндія щодо таких предметів, як хліб і цукор, може звертатися лише до України, як першого джерела, позиція України є багато краща, що можна використовувати при заключенні договору в тій спосіб, що цей договір буде надзвичайно корисний для України щодо балансу торговельного, а це вплине безперечно на поліпшення її фінансового становища. Для цього однак належало би докладніше ознайомитись з умовами фінського ринку. В тій цілі конечним є негайне призначення для Фінляндії торговельного аташе...».

Аналогічної точки зору дотримувався у цей час і повірений у справах Фінляндії при уряді Української Держави Ґ. Ґуммерус. У своєму рапорті від 8 листопада 1918 р. він наголошував на доцільності продовження роботи по розвитку торгових відносин з Україною. Але на початку грудня він змінив свою точку зору і запропонував своєму уряду припинити на деякий час торгові переговори у зв’язку з нестабільністю політичної ситуації в Україні. «Невідомо, чи залишиться сучасний уряд при владі і надалі і чи зможе Україна у найближчому майбутньому взагалі зберегти свою державність», – писав він. Проте 14 грудня Сенат Фінляндії вирішив обрати і уповноважити у якості представника Фінляндії полковника Рудолфа Валдена з Центрального бюро паперової промисловості Фінляндії, а також директора Карла Хелстена з Центрального цукрового комітету і дозволити Комітету зовнішніх відносин призначити свого представника, а також міністра продовольства до складу комісії по підготовці та підписанню торгового договору з Україною, а уряд дав дозвіл на вивіз в Україну 83 603 кілограмів (400 рулонів) паперу. У цей же час також планувався продаж Україною 6 тис. пудів тютюну-махорки в обмін на 3 тис. пудів фінської бертолетової солі. Крім того, торговий відділ Протофісу отримав від фінської сторони пропозиції на продаж Україні шпалер, сухої целюлози, сірників, сокир, пилок, кос, сох, машинних жниварок, сінокісних машин, кінних граблів, гасових двигунів. Взамін Фінляндія хотіла отримати зерно, борошно, цукор, патоку, карамель, кормові жмихи, сухий жом, хміль, кавові сурогати, мідь.

Реалізувати плани щодо торгівлі сторонам, на жаль, не вдалося, оскільки, коли на початку січня 1919 р. німецька влада врешті дала на це дозвіл, перевезення товарів стало вже неможливим. У цей час за умовами перемир’я німецькі війська уже залишали окуповані території. В результаті перша партія відправленого в Україну паперу (1750 т вартістю близько 4,5 млн. фінських марок) залишилась у Ризі, де була пограбована більшовиками. З України в Фінляндію вдалося поставити лише декілька вагонів солоду.

На жаль, перебування членів посольства Фінляндії у Києві не було тривалим. 28 січня 1919 р. через наступ більшовицької армії вони були змушені виїхати у Вінницю, де виконуючий обов’язки секретаря посольства Ґ. Йогансон залишився за повіреного у справах Фінляндії, а Ґ. Ґуммерус з родиною вирушив у Гельсінкі і більше в Україну не повернувся.

Ґ. Ґуммерус залишив по собі в Україні добру пам’ять. Міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко, з яким у Ґ. Ґуммеруса склалися добрі стосунки, згадував: «...д-р Гуммерус з щирою приязню ставився до українців і Української Держави, живо інтересуючись успіхами нашого культурно-національного життя, шкільництва, письменства, мистецтва». В «Енциклопедії українознавства» він охарактеризований як «активний прихильник України й оборонець її прав на самостійність».

Українське ж дипломатичне представництво у Гельсінкі проіснувало ще два роки. До 1 серпня 1919 р. ним керував К. Лоський, який з 17 січня цього ж року за наказом Директорії обійняв ще й посаду Голови місії у Скандінавії, а з 1-го серпня – Микола Залізняк, який 1 жовтня прибув у Хельсінкі і через два дні вручив свою вірчу грамоту міністру закордонних справ Р. Холсті. 25 серпня 1920 р. М. Залізняк виїхав із Хельсінкі у Відень під приводом необхідності налагодження фінансових справ посольства, залишивши завідувати всіма його справами секретаря П. Сливенка. Після цього робота українського представництва фактично припинилась. П. Сливенко не отримував необхідних коштів на його утримання і на початку травня 1921 р. був змушений звільнити приміщення канцелярії і невдовзі виїхати у Берлін.

На цьому тоді обірвались дипломатичні відносини між Україною та Фінляндією. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського проіснувала лише сім з половиною місяців. Гетьманському уряду доводилося працювати у занадто складних умовах німецько-австрійської окупації, але він все ж таки намагався проводити активну зовнішню політику і йому вдалося чимало зробити для налагодження відносин з іншими країнами, серед яких була і дружня Фінляндія. Отже історія сучасних українсько-фінських стосунків була започаткована в буремний період 1918 р., який означив для Фінляндії незалежний напрямок розвитку, а для України став важливим етапом в її складному, повільному, але неминучому становленні як незалежної і повноправної країни.

NB Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту «Архів партії». Авторські права визначаються згідно з відповідним законодавством. Точка зору автора не обов’язково збігається з думкою власника цього ЖЖ
Tags: Україна, архів партії, сам собі увіф, історія
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 5 comments