?

Log in

No account? Create an account
 
 
13 січня 2012 @ 13:43
Брат залізного Фелікса. Український лікар. Польський офіцер  
Цієї весни буде 70 років з дня найбільшої публічної страти, виконаної гітлерівцями в окупованій Польщі. Серед сотні тоді розстріляних був і Владислав Едмундович Дзержинський, брат творця радянських спецслужб, професор Дніпропетровської медакадемії, польський полковник. Постать непересічна та практично незнана в сучасній Україні. Він працював з родичами Бакуніна, одружився на вдові обвинувачувача Махна, разом з Яворницьким творив українську радянську вищу освіту, отримав вищу цивільну нагороду другої Речі Посполитої, став заручником гестапо…




Владислав Дзержинський народився 1 березня 1881 р. у родинному маєтку Озємблов (зараз Дзержиново у Мінській області Бєларусі). З датою народження цікавинка – 1 березня загалом-то загальноприйнята, але в «Офіцерському щорічнику за 1932 р.» Війська Польського стверджувалося, що Владислав народився 11 березня, а у довідці польського Інституту національної пам’яті про страчених у Згержі – що 4 березня (згідно зі слідством, яке провадили ще у соціалістичній Польщі в 1982 р.). Хлопець був молодше за Фелікса на чотири роки, восьмою дитиною в родині.

Двоє з десяти дітей подружжя Дзержинських, які народилися протягом п’ятнадцяти років шлюбу, померли ще немовлятами. Вижили п’ять синів (Фелікс, Станіслав, Казимир, Ігнатій та Владислав) і три доньки (Алдона, Ядвіга та Ванда). За два роки до народження героя нашої розповіді його батько пішов з педагогічної праці на пенсію через стан здоров'я та оселився на стало в родинному Озємблові. Маєток займав приблизно 100 га, але переважно це було піщані, неврожайні поля. У 1880 р. Едмунд Руфін Дзержинський звів за проектом двоюрідного брата новий просторий світлий будинок між Налібокською пущею та річкою Усою. З того часу маєток називали Дзержиново.

Батько Владислава помер у 1882 році у віці 43 роки. Побут тримався на надзвичайно працьовитій матері. Гелена, попри регулярну вагітність, уважно опікувалася дітьми та всіма хатніми справами. Вона, овдовівши у 32 роки, так не одружилася вдруге, цілком присвятивши себе вихованню дітей, дбала про здобуття ними освіти, навчаючи польської та російської мови. Через брак коштів сама шили для них одяг. З молодшими дітьми навчанням займалася й старша сестра Алдона, яка вже була гімназисткою, вона займалася з братами й сестрами французькою. Згідно зі спогадами родичів у будинку панувало бунтівне, антиімперське ставлення до Російської імперії, характерне для тодішньої польської та литвинської шляхти Віленщини.

Владислав навчався у 1-й гімназії у Вільні (Вільнюсі, його мала батьківщина тоді належала до Віленської губернії) та 1-й гімназії у Петербурзі, яку закінчив у 1900 р. Тоді ж почав навчання на медфаці Московського університету, який закінчив через 5 років. Працював у психлікарні в Бурашево біля Твері (лікарнею, до речі, опікувалася родина теоретика анархізму Бакуніна). Можливо, на вибір професії Владислава визначальний вплив мала смерть матері, яка померла 15 січня 1896 року у віці 46 років, її не змогли врятувати навіть кращі варшавські неврологи… На могилі Гелени Дзержинської на бернардинському цвинтарі у Вільнюсі було вибито напис «Спокій її душі – найкращій з матерів».

У Москві Владислав одружився з Софією Сіла-Новіцькою, у 1906 р. у нього народилася донька. З 1908-го Владислав – позаштатний ординатор у неврологічній лікарні відомого професора Володимира Рота (Москва). Ступінь доктора отримав у 1911 р., захистивши дисертацію «Над-, філо-, гістогенез наднирок». За два роки став ординатором Земського губернського шпиталя у Харкові, а у 1915 р. – доцентом кафедри неврології та психіатрії Харківського університету. У Першу світову він працював лікарем у Пензі, був на фронті у Карпатах.

У 1919 р. Владислав став професором медфаку Катеринославського університету. Можливо, на переїзд до сучасного Дніпропетровська вплив справило те, що у Харкові Владислав розійшовся з дружиною (вона з донькою виїхала до Москви, вони стали щирими прихильниками радянської влади). У Катеринославі в 1918-у, за часів правління Ясновельможного Пана Гетьмана Павла Скоропадського, було створено університет з чотирма факультетами, у т.ч. й медичним (на базі створених у 1916 р. Вищих жіночих курсів, що мали медичний та фізико-математичний факультети). Герой нашої розповіді став одним з основних співорганізаторів нового вишу.

У 1920 р. В. Дзержинський став деканом медичного факультету. Восени того ж року той відокремили від університету, створивши медакадемію, яку наступного року перетворили на медінститут. Тут Владислав став проректором, а також читав курси лекцій з оперативної хірургії і патологічної анатомії, нервових хвороб, душевних хвороб.

Період був не найлегший, навіть для представника такої гуманної професії. У кількох джерелах описується історія, як Владислав не приховував свої антирадянські погляди у розмовах з колегами. Дізнавшись про це Фелікс попередив молодшого брата, що якщо той не припинить подібні висловлювання, то буде першим, кого розстріляють з «катеринославської контрреволюційної банди». Владислав не прислухався до братньої «поради», у 1919-му був заарештований та революційною трійкою засуджений до розстрілу, але вирок в останній момент скасував Ленін.




Жив Владислав на вул. Жуковського, 7 (агов, дніпропетровці :) є ще цей будинок?). У лютому 1922 р. вдруге одружився – на Катерині Аверьяновій (в одному з польськомовних джерел стверджується, що другу дружину героя нашої розповіді звали Віра), вдові царського прокурора, якого у 1918-у стратили махновці (можливо, в помсту за його участь у дореволюційному процесі проти Нестора Івановича). Активно бере участь у громадському житті – член бюро сприяння вченим Катеринославської губернії, голова наукового комітету при губернському відділі професійної освіти, член місцевої ради з питань вищої школи (до неї входив, зокрема, і Д. Яворницький). У науковій сфері він продовжує вивчати питання спадковості нервових захворювань, спостерігає за епілептиками, вивчає проблему інфекційного енцефаліту, у другій половині 1921 р. розробляє проект роботи кафедри психоневрології медакадемії (не як навчальної одиниці, а як науково-дослідного центру). На початку наступного року Головпрофосвіти України затвердила рішення про створення 11 науково-дослідних кафедр у Катеринославі. Але очолювати кафедру з психоневрології (згодом вона розділиться на кафедри нервових хвороб і психіатрії) Владислав Дзержинський не став, він приймає рішення про еміграцію.

У 1922 р. Владислав з дружиною виїхав до Польщі (вочевидь, в рамках репатріації тих, хто побажав переселитися до Речі Посполитої), де був включений до резерву Війська Польського. 3 травня того ж року йому підтвердили офіцерське звання та призначили до окружного шпиталю Х-го округу у Перемишлі з включенням у штат 10-го санітарного батальйону. У 1924 р. Владислав Дзержинський був переведений з резерву до сталої служби, а 1 січня 1931 р. отримав звання полковника санітарної служби. На цей момент він був старшим ординатором неврологічного відділення ІV-го окружного шпиталю у Лодзі. 30 червня 1934 р. пішов у відставку. На пенсії Владислав працював лікарем на посаді ординатора неврологічного відділення лікарні соціального забезпечення м. Лодзі ім. президента Речі Посполитої професора доктора Ігнатія Мосціцького.

В. Дзержинського за заслуги на лікарській ниві був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги. Це тодішня вища польська державна нагорода для цивільних осіб, які після відновлення державності відзначилися у праці для держави та суспільства, виходячи у такій діяльності за межі своєї щоденної праці. Він описав стан, який в довоєнному польському письменництві іменувався «станом Дзержинського» (dystrophia periostalis hyperplastica familiaris). Автор першого польського навчального підручника з неврології «Podręcznik chorób nerwowych. Część I: Neurologia ogólna» («Підручник нервових хвороб. Частина І: загальна неврологія», Львів-Варшава, 1925). Підручник мав присвяту «Військовій службі охорони здоров'я Відродженої Польщі цю скромну працю присвячує автор», за ним у польських медичних вишах вчилися ще у 1960-х. Загалом Владиславу Дзержинському належать кілька десятків наукових робіт та праць на медичні теми, виданих зокрема у Петербурзі, Харкові, Варшаві, Львові, Лодзі тощо. Остання з них побачила світ у Варшаві у 1938 р. – «Choroby nerwowe w zarysie. Z 31 rycinami i 2 tablicami w tekście» («Опис нервових хвороб. З 31 малюнком та 2 таблицями»).




Сучасні польські дослідники вказують на контакти 60-річного професора, усунутого окупантами з керівної посади, під час окупації зі структурами Армії Крайової, але наразі нема підтвердження, що він брав активну участь в діяльності польського підпілля. 12 чи 13 лютого 1942 року його арештовує гестапо в рамках операції проти лодзинських аковців та відправляє до концтабору Радогощ (KL Radegast), через місяць В. Дзержинського перевели в групу смертників. 20 березня 1942 р. Владислав Дзержинський був у числі ста польських інтелігентів, страчених окупантами на очах спеціально зігнаних шести тисяч місцевих мешканців на площі у Згержі, невеличкому містечку біля Лодзі, яка тепер іменується площею Ста Страчених.

Кілька слів про рідних героя нашої розповіді. Перша дружина Владислава померла у 1943 р. в Алма-Аті, їхня дочка Софія Ковалевська померла у Москві у 1984 р. Біографія Фелікса Дзержинського (1877–1926) загальновідома, тож не буду її зараз переповідати. Сестра Владислава Ванда загинула за трагічних обставин ще маленькою дівчинкою. Старша сестра Алдона одружилася у 1892 р., жила у Вільнюсі, потім – у Лодзі, померла у віці 95 років. Згідно даних сучасних польських істориків багато робила у соціалістичній Польщі для допомоги колишнім воякам Віленської бригади Армії Крайової, клопотала перед вищими посадовцями ПНР про помилування засуджених до страти (переважна більшість віленських аковців не прийняла нову влада й були активні в антикомуністичному підпіллі). Старша від Владислава на 10 років Ядвіга померла у 1949 р. у Москві, де оселилася ще до 1917 р.

Ігнатій Дзержинський (народився у 1879 р.) помер своєю смертю у Польщі в 1953 р. (в деяких джерелах – у 1956 р.). Разом з Алдоною встиг написати спогади про дитинство Фелікса Дзержинського, які ніколи не були видані. Найстарший з братів – Станіслав (народився у 1872 р.) закінчив Московський університет, працював у Земському банку у Вільнюсі, в 1917 р. його вбили у Дзержинові вояки-дезертири. Казимир (народився у 1887 р.) вивчився на залізничного інженера у німецькому Карлсрує, де одружився на місцевій дівчині, з якою повернувся до Польщі. Працював у міністерстві за фахом. Під час німецької окупації подружжя жило на малій батьківщині Дзержинських, активно допомагало місцевому польському націоналістичному підпіллю. Люція, дружина Казимира, тоді працювала офіційно перекладачем при комендатурі гестапо, куди її взяли як етнічну німкеню. Принагідно вона передавала польським партизанам цінну інформацію, у т.ч. про масштабні антиповстанські облави гітлерівців. У серпні 1943-го гестапо викрило її розвідувальну діяльність та арештувало. Казимир, що перебував вже на нелегальному становищі, дізнавшись про арешт дружини, сам з’явився до гестапо, щоб до кінця розділити долю коханої. Їх обох розстріляли окупанти у тому ж серпні 1943-го.


© мій
 
 
Дислокація: там само
 
 
 
krutyvusskrutyvuss on 13 січня 2012 16:17 (UTC)
Перепрошую, Хотів пізніше переправити. Проте, мабудь, видалю зайве.