?

Log in

No account? Create an account
 
 
09 листопада 2006 @ 11:32
Останній гетьман. Частина ІІ  
На еміграції – Початки гетьманського руху – Поїздка до Північної Америки – 1939 рік. Поїздка до Великої Британії – Шпигунські ігри

На еміграції

Два роки сім’я Скоропадських знімала будинок у Лозані, живучи дуже бідно (в книзі Ю. Семенова «Третя карта» згадується, що Скоропадський вивіз з України коштовностей на 3 млн. марок, однак судячи з подальшого життя родини це вигадка).
У Швейцарії Данило з відзнакою закінчив у 1922 р. французьку реальну гімназію і виїхав невдовзі до Німеччини, у Ванзеє (біля Берліна), де з кінця 1921 р. остаточно оселилася його родина (німецький рейх президент Фридрих Оберт згадав про колишнього союзника і виділив гетьману пенсію в розмірі тисяча марок).
Завдяки економічній кризі та повоєнній інфляції їм вдалося майже за безцінь купити віллу. Скоропадські завели город, курей, свиней, козу.



Старша сестра Данила Єлизавета, в заміжжі Кужім-Скоропадська (1899-1975) (via postcard_ua)


Тут Данило працював робітником на фабриці Сіменса і Шукерта, а потім вступив до Вищої технічної школи (Політехнічний інститут) в Шарлотенбурзі. Після її закінчення, з 1928 по 1932 pp., був співробітником найбільшої в ті часи електротехнічної фабрики Сіменса і Гальске.
Після еміграції Скоропадських до Німеччини Данило протягом року працював робітником на фабриці Сіменс-Шукерт, згодом навчався у Вищій технічній школі у Шарлоттенбурзі. Отримавши у 1928 році диплом інженера-механіка, працює на електротехнічній фабриці.



Павло Скоропадський з родиною на еміграції, Данило стоїть за спиною батька (фото з інтернету)


Початки гетьманського руху

В той час українська політична еміграція чітко розмежувалася на три групи: республіканців УНР, консервативні кола та націонал-революціонерів. Діячі, які репрезентували на чужині Українську Державу 1918 р. і належали до консервативного табору (В. Липинський, М. Кочубей, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський) заснували в Австрії 1920 р. Український Союз хліборобів-державників (УСХД), що дало початок гетьманському руху в еміграції. УСХД ставив за мету побудову української суверенної держави у формі дідичного гетьманату, персоніфіковану в особі гетьмана Павла Скоропадського та його роду. Гетьман Павло Скоропадський став на чолі УСХД у 1922 p. На той час В. Липинським вже було вироблено ідеологію новітнього українського монархізму, яку він теоретично оформив і виклав у своїх “Листах до Братів-Хліборобів”.
На початку 1920-х pp. постала низка гетьманських організацій у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Франції. На гетьманські позиції перейшли численні українські організації США і Канади. Поступово будинок Скоропадських на Алоізенштрассе, 17 поступово став центром українського монархістського руху. Тут діє Управа – особистий штаб гетьмана. Налагоджуються тісні стосунки з німецькими дипломатичними й військовими колами.
Наприкінці 1920-х рр. між В. Липинським та П. Скоропадським виникли певні розбіжності, що призвело до розколу Гетьманського Руху. В результаті наказом від 10 серпня 1927 р. з Ванзее (за підписами П. Скоропадського та В. Липинського) було розпущено Центральну управу Об’єднаних хліборобських організацій і створено Гетьманську управу об’єднаних хліборобів та інших класових організацій. Із смертю В. Липинського 1931 року УСХД втратив вагу теоретичного центру Гетьманського руху і у 1937 р. діяльність УСХД було припинено. Натомість прибічники Гетьмана створюють Союз Гетьманців Державників (СГД) з центром в Берліні. Ця назва дуже скоро стала визначником світового Гетьманського Руху.
У 1927 році на монархістському з’їзді за участю англійських, німецьких й угорських аристократів Павла Скоропадського оголосили володарем України з пишним титулом – Гетьман всієї України, король Галичини й Володимирії, господар Молдавії. Одним з наслідків цього став різкий розрив з російськими монархістами.



Данило і Павло Скоропадські, Німеччина (фото з журналу «Корреспондент»)


Активізація української політичної еміграції, гетьманського руху зокрема, не залишила осторонь Данила Скоропадського. Великий вплив справляли на нього й близькі стосунки з В. Липинським та іншими відомими діячами неомонархічного напряму. В той період Данило проводив активну роботу серед української молоді і очолював студентську організацію "Дніпро", тісно співпрацював з багатьма відомими українськими діячами. Окрім цього, брав активну участь і в більш широкому українському студентському житті, центром якого був тоді берлінський Humboltshaus.
Павло Скоропадський та його однодумці бачили в Данилі людину, яка змогла б очолити гетьманський рух після батька. Зважаючи на важливість цієї справи і відповідальність, яку Данило мав прийняти на себе, Павло Скоропадський звернувся до нього у 1925 р. зі своїм відомим листом. Лист був приурочений до повноліття Данила, і в ньому гетьман висловив свої думки з приводу тієї місії, що лежала на ньому і гетьманському русі взагалі. Він писав:
"Коли в 1918 р. я, шукаючи виходу для свого краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державності. Моїм обов'язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготувати собі наступника, достойного високої чести й великої відповідальносте бути вождем нації. Тому я ставлю тобі, мій сину і єдиний спадкоємче моїх прав і обов'язків, питання: чи готовий ти мої права й обов'язки на себе перейняти й до кінця їх непохитно нести? Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає тебе".
На початку 1933 р. Данило залишив роботу на фабриці і повністю віддався діяльності в гетьманському центрі. 16 травня 1933 р., в день свого 60-річчя, гетьман Павло Скоропадський урочисто проголосив: "Після мене провід нашого діла й обов'язки старшого в нашім роді переходять на сина мого Данила".
При Гітлері гетьманська пенсія у тисячу марок стала поважною сумою, що дало змогу розгорнути широку активність гетьманців. Крім того, їх інформаційне бюро отримувало фінансування за консультаційну роботу для інформаційної служби німецького МЗС. Крім того у гетьманців з’явилися спонсори у Великій Британії, США, Австралії, Південній Америці.
Восени 1936 р. Данило Скоропадський, який виконував обов’язки начальника організаційного відділу Гетьманської Управи, звернувся до редактора українського католицького видання “Нова Зоря” Осипа Назарука з пропозицією обміну часопису та друкованих в його редакції брошур на книжки німецьких видавництв. Завдяки цьому останній, який являвся одним з ідеологів українського монархізму гетьманського напряму, зумів відновити дружні стосунки з гетьманським рухом, який його свого часу засудив через конфлікт з В. Липинським. Ці стосунки між гетьманцями і О. Назаруком ще більш зміцніли в час реорганізації гетьманського руху і довкола відповідальної справи опрацювання статутних документів СГД.
Данило багато їздить світом, проводячи активну пропагандистську роботу серед діаспори, створюючи усюди легальні чи підпільні гетьманські організації.
У квітні 1939 р. на урочистих зборах у Берліні гетьманич Данило говорив про творення "своїх авторитетів": "в нас звикли прислухатися до голосів, не знаючи звідки вони походять і яка їхня ціль; снувати нічим невиправдані надії на чиюсь допомогу, не перевіривши — хто її обіцяє і за яку ціну, а потім розчарування"... "Тільки свої авторитети і їхній голос в українській справі мусять бути дороговказом для кожного українця".

Поїздка до Північної Америки

У США консервативні державницькі кола еміграції прийняли гетьманську ідеологію і створили у 1924 р. Українську Січову організацію Америки (або Гетьманську Січ). Канаді діяв Союз Гетьманців-Державників. У вересні 1924 р. обидві крайові структури об’єдналися і проголосили про своє підпорядкування Павлові Скоропадському. В липні 1936 р. січові організації змінили назви на Українські Гетьманські організації. Політично-громадське керівництво в Січах у Канаді здійснював Союз Гетьманців Державників (назву прийнято 1934 р.). З другої половини 30-х рр. гетьманські організації США та Канади керувалися єдиним Статутом Союза Гетьманців Державників Америки, який було затверджено П.Скоропадським 31 липня 1936 р. і прийнято до виконання Центральою СГД 18-19 листопада того ж року.
Данило Скоропадський за дорученням батька здійснив у 1937-1938 pp. свою найбільш відому подорож до США і Канади. Українська діаспора і гетьманська організація за океаном були на той час найчисленнішими. Приїзд вперше на американський континент репрезентанта гетьманської ідеї та спадкоємця Павла Скоропадського мав для них величезне значення. Перша зустріч із гетьманичем відбулася в Чикаго, куди він прибув у зв'язку з церемонією посвячення українського літака "Київ". Впродовж чотиримісячного візиту він провів численні зустрічі з українцями різних поколінь і політичних спрямувань.



Данило Скоропадський роздає автографи українській молоді в Нью-Йорку (1953, фото з журналу «Корреспондент»)


У США американським українцям-гетьманцям уряд навіть дав літаки, які називалися «Київ», «Україна» і «Львів». У гетьманців була бойова зброя, уніформа, тренувальні табори. Гетьманський рух тут був підтримуваний молоддю та робітниками-емігрантами. Ніякий інший народ, що приїхав до Америки, не користувався такою прихильністю американського уряду (вже після смерті Данила та Єлизавети Скоропадських, в умовах незворушної потужності СРСР, гетьманський рух у Штатах занепав). Які причини цього? Можливо в чітко організованих та воєнізованих структурах гетьманців американські уряд та промислові магнати бачили потенційний силовий резерв, противагу комуністично та лівацько налаштованим організаціям та профспілкам. Можливо така підтримка робилася для противаги в разі потреби численній польській діаспорі.
Знайомство заокеанської діаспори з Данилом Скоропадським перевершило будь-які уявлення про нього. Як згадували сучасники, гетьманич, окрім інших позитивних рис, володів ще особливим даром привертати до себе людей і згуртовувати їх навколо себе. Саме таким побачили Данила тисячі українців Америки і Канади, коли писали про нього: "Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою...".
Справжнім тріумфом стала для Данила його поїздка до Канади, де він зробив публічний виступ перед українськими громадами Торонто, Монреаля, Оттави, Саскатуна, Едмонтона, Калгарі. Його популярність досягла на той час свого апогею.

1939 рік. Поїздка до Великої Британії

З 1939 р. почався новий етап у житті Данила Скоропадського, пов'язаний з Великою Британією. Тут він прожив до свої смерті. У Британії до гетьманського руху ставилися насторожено через германофільство гетьмана. До того ж, саме тут розгорівся у 1935 р. скандал з коштами, які збиралися на підтримку гетьманського руху. Однак тоді Скоропадські вирішили зам’яти справу, очевидно, побоюючись з’ясування усіх обставин діяльності їх представників.
У липні 1939 року Павло Скоропадський посилає Данила до Великої Британії, щоб він звідти, у разі війни, міг керувати гетьманським рухом і водночас тримати зв'язок із західними союзниками (цікава деталь – в емігрантських колах пішов (був штучно запущений?) поголосок, що Скоропадський відправляє сина на Україну). У Лондоні гетьманич знову повертається до професійної праці на посаді технічного директора фабрики підприємця М.Джура. А ставши членом Королівського клубу в Лондоні, розгорнув активний інформаційний рух за незалежність України.
З часом, керуючись власними політичними інтересами, британські Форін Оффіс та спецслужби почали активно цікавитися гетьманським рухом, налагодивши неофіційні контакти зі штаб-квартирою П. Скоропадського. Очевидно це було лише елементом гри британської та німецької розвідок, для яких інтереси гетьманців були лише розмінною монетою.
У січні 1939 р. британці впевнилися, що Гітлер принаймні впродовж найближчого року в Україну не вторгнеться. Зрозумів це, напевно, і гетьман. Його син Данило Скоропадський, прибувши до Лондона в лютому 1939 p., знову попросив британської підтримки. У розмові з британським урядовцем він зауважив, що «партія його батька жодним чином не пов’язана з Німеччиною, а якщо вони тепер і співпрацюють з німцями, то лише тому, що не бачать більше нікого, хто був би готовий або спроможний їм допомогти». Відтак словами про «марність очікувати стихійного повстання в Радянській Україні» гетьманич натякнув на можливості свого руху. Британці вагалися, адже гетьман, передусім, був потрібен їм на випадок війни Німеччини з СРСР. Хоча такий варіант поки що відкладався, проте дедалі більше свідчень вказували на зміну у їхній позиції.
Першою ознакою позитивних зрушень можна вважати залишення Д. Скоропадського у Великій Британії. Очевидно його затримка стала наслідком реалізації старого правила британської дипломатії: ніколи не складати яйця в один кошик.
Відомо, що весь цей час британські спецслужби вели спостереження за Д. Скоропадським. І лише у вересні 1941 р. Форин Оффіс таки визнав, що гетьманський рух «може бути корисним».
Власне саме лондонський період діяльності Данила Скоропадського залишається найменш відомим і дослідженим, хоча саме той час був найбільш плідним і водночас найбільш складним у його житті (взаємини Союзу гетьманців-державників (СГД) з УНРадою, незгоди у гетьманському русі, труднощі особистого характеру). Принаймні в доступних мені джерелах не йдеться про діяльність Д. Скоропадського з 1941 по 1945 рр.

Шпигунські ігри

У радянського письменника Юліана Семенова в одній з книг про усім відомого Штірліца – «Третя карта» – є такий цікавий діалог Павла Скоропадського з керівником політичної розвідки Рейху Вальтером Шеленбергом:
— Генерал, бога ради, откройте правду, — попросил Скоропадский, отказавшись от предложенного кофе. — Данила поехал по Европе с вашей санкции?
— Мы не даем санкций, — улыбнулся Шелленберг. — Мы даем рекомендации. Санкции дает аппарат партии. Вы в ссоре с сыном, — скорее утверждающе, чем спрашивая, сказал Шелленберг. — Иначе Данила, как добрый сын, успокоил бы вас: он поехал, учитывая интересы не только вашего националистического движения, но и тех, кто вас традиционно поддерживает.

Те, що у своїх численних поїздках Данило виконував певні доручення німецьких розвідки чи МЗС, навряд чи викличе сумніви. Водночас є певні натяки на те, що гетьманці давно і наполегливо шукали контактів з британською владою. Очевидно Скоропадські сподівалися зіграти на протиріччях європейських гігантів в інтересах власного руху.
Вже після війни на допиті один з керівників німецької військової розвідки Ервін Штольце заявив: «Про Скоропадського можу сказати, що його фінансувало міністерство закордонних справ, але як це міністерство його використовувало мені не відомо… Я зв’язався з колишнім гетьманом України, що перебував на еміграції в Німеччині, та через останнього – з його сином Скоропадським Данилом. У подальших переговорах Скоропадський попросив величезну суму коштів для організації праці в Україні, але Вільгельм Канарис, маючи дані про не впливовість Скоропадського та незначність його впливу в Україні, відмовив Скоропадському в фінансуванні…Канарис вважав, що Скоропадський переслідує тільки власні інтереси у своїх стосунках з Абвером».
Незадовго до нападу на СРСР нацистські спецслужби отримали інформацію про те, що ще у 1934 р. Данило Скоропадський зустрічався в Лондоні з представником англійської розвідки генералом Ноксом та полковником генштабу Гріном. Щоправда деталі тієї зустрічі так і не стали відомі німцям. Водночас і для Данила чи його батька така інформація не мала наслідком арешт.
З’ясувалося зокрема, що гетьманці мають тісні стосунки з союзниками Німеччини – імператорською Японією. За Скоропадських заступилися майор імператорської розвідки Танка та японське посольство. Виявилося, що Данило вже встиг укласти з Токіо договір, згідно якого в разі нападу Японії на СРСР гетьманці нададуть першій допомогу двох українських добровольчих полків чисельністю по тисячі осіб з перспективою створення з числа добровольців та військовополонених української національної армії.
В аналітичній довідці третього управління НКДБ СРСР від 31 травня 1941 р. говорилося: «Гетьманців очолює Павло Скоропадський та його син Данило (проживають на свої віллі у Вандеї біля Берліна). Діють гетьманці під прикриттям громадсько-політичної організації «Українська громада» [загальноукраїнська організація у Німеччині, заснована в 1923 році, була під впливом гетьманців], яка офіційно дозволена німцями у 1940 р. та має свої філії, крім власне Німеччини, також у Австрії, протектораті [Чехія, Моравія і Богемія] та генерал-губернаторстві [Польща]. Скоропадський та його організація субсидуються німецьким урядом і, крім того, отримують матеріальну допомогу з Канади і США, де гетьман і його організація в Чикаго, Детройті й інших індустріальних центрах Америки користуються підтримкою Форда».
У 1937 році в українському еміграційному середовищі виник серйозний скандал: почали поширюватися чутки про прийняття до вільномулярської (масонської) ложі Данила Скоропадського. Слід відзначити, що його батько свого часу належав до київської вільномулярської ложі «Молода Україна». Наважуся припустити, що вступ до вільних мулярів був для Данила додатковим аргументом в його нелегальній діяльності, можливо – перепусткою для покращення стосунків з британцями.