?

Log in

No account? Create an account
 
 
09 листопада 2006 @ 11:34
Останній гетьман. Частина ІІІ  
Після Другої світової – Смерть та спадщина – Джерела

Після Другої світової

Після смерті батька (він загинув від ран, отриманих під час американського бомбардування у 1945 р.) і закінчення Другої світової війни Данило фактично перебрав на себе функції провідника гетьманського руху. Офіційно ж був проголошений ним 5 листопада 1948 p., після складення обов'язків регента гетьманського руху його матір'ю Олександрою Скоропадською, яка незадовго до того відзначила свій 70-літній ювілей. З цієї нагоди гетьманич 25 жовтня 1948 р. прибув до Німеччини. В Оберстдорфі він зустрівся з матір'ю та сестрами, яких не бачив майже 10 років, і відвідав могилу батька у Вісбадені.



Пропам’ятна поштова марка, видана в діаспорі на честь 50-річчя Данила Скоропадського (з колекції батька joanerges’a)


Приймаючи на себе права й обов'язки керманича гетьманського руху, Данило звернувся до українців з такою промовою:
"Заявляю твердо й урочисто, що, виконуючи заповіт покійного батька мого - гетьмана всієї України Павла, продовжуватиму гетьманське діло, започатковане ним. Так само, як і він, завжди і по кінець життя мого служитиму найвищим національно-державним прагненням українського народу та його визвольній справі... Молю Господа Бога, щоб скріпив мене в духовних і фізичних силах для успішного продовжування й закінчення розпочатого діла на добро й велич України. Молю Господа Бога, щоб дав усім українцям внутрішню віру, єдність і силу, щоб освятив боротьбу українського народу за його законні права і дав йому остаточну перемогу".
Він, як і Павло Скоропадський, вважав, що українська державність може відродитися лише у своїй традиційній національній формі. Саме в історичній традиції, що корінилася в народі, вбачав гетьманич запоруку майбутнього відродження України. Водночас сваритися через форму влади в незалежній Україні, коли такої взагалі ще не було, гетьманич вважав недоречним і виходив з того, що тільки народ має право вирішувати в майбутньому це питання. Він неодноразово підкреслював, що належить до всього українства й вірно служитиме вільній Україні без огляду на те, чи буде там устрій монархічний, чи республіканський.
У повоєнний час коло української еміграції у Великій Британії значно розширилося: тут опинилося близько 40 тис. втікачів із СРСР, у тому числі членів ОУН, вояків УПА та української дивізії Ваффен-СС «Галичина», яких британці відмовилися видати Радянському Союзу. Згодом українська діаспора стала тут однією з найбільших у Європі.
Серед багатьох проблем, які постали перед гетьманичем, однією з головних було створення Союзу Українців у Великій Британії (СУБ). Вирішенню цього питання він надавав першочергового значення. Такий Союз було створено 1946 р. в Единбурзі. Невдовзі Данила, як одного з головних організаторів СУБу, було обрано його незмінним почесним головою.
Данило Скоропадський після війни знову повернувся до праці за фахом. У 1946 р. доля звела його з відомим у світі підприємцем Володимиром Джусом, американцем українського походження, який очолював в Америці велику літакобудівну компанію "Dzus Fastener". Маючи філію цієї фірми в Англії, він запросив Данила до праці і протягом наступних 11 років, аж до самої смерті, гетьманич працював тут технічним директором. В. Джус надзвичайно цінував Данила як фахівця і був переконаний, що якби той не займався політикою, то зробив би велику кар'єру в бізнесі.
Данило Скоропадський відвідав українські табори переміщених осіб поблизу Мюнхена, Український вільний університет, Українську вільну академію наук, провів зустрічі з відомими українськими діячами, в тому числі Степаном Бандерою. У своїх промовах гетьманич знову і знову закликав українців до єдності, повної політичної консолідації. Проте цей період характеризувався загостренням відносин між різними політичними колами української еміграції, у першу чергу між представниками гетьманського та уенерівського напрямів.
У липні 1948 р. лідерами УНР в екзилі було створено УНРаду, яку проголосили єдиним репрезентативним органом українського руху в діаспорі. У зв'язку з цим Союз гетьманців державників, який не був представлений у Раді, виступив із заявою, в якій чітко висловив позицію гетьманців щодо тієї ролі, котру УНРада мала відігравати як дійсно представницький орган усієї української громадськості на чужині. Гетьманці наголосили, що концепцію УНР поділяють не всі українці, і для того, щоб УНРада мала статус всенаціонального політичного центру, вона повинна не обмежуватися вузько соціалістичними інтересами, а будуватися на засадах всеукраїнства, об'єднуючи навколо себе всі політичні і громадські еміграційні угруповання.
На противагу уенерівцям, гетьманці запропонували свою структуру УНРади з тим, щоб у ній були представлені всі чотири, існуючі на той час в українському русі, державно-визвольні концепції, виразниками яких були А.Лівицький, С.Бандера, А.Мельник і Д.Скоропадський.
Поки гетьманич зміг з Англії прибути до Німеччини в 1948 р. на короткий час, в Німеччині вже завершувалися міжпартійні домовленості на базі УНРади з концепцією екзильного (емігрантського) уряду УНРеспубліки. До УНРади ввійшли також обидві ОУН. Гетьманському Рухові залишено місце "опозиційної консервативної партії". Пропозиція гетьманича, щоб не пов’язувати УНРади з концепцією екзильного уряду, не мала зрозуміння.
Заклик гетьманича до співпраці й взаєморозуміння не дав бажаних наслідків, а, навпаки, призвів до ще більшої конфронтації між двома політичними таборами. Свідченням цього є, наприклад, той факт, що в зал засідань II сесії УНРади (1949 р.) не було допущено навіть кореспондентів від гетьманського руху.
Повернувшись до Англії, Данило продовжив активну діяльність по зміцненню гетьманського руху, зокрема створенню на теренах Великої Британії Крайової організації Союзу гетьманців-державників. Така організація офіційно була оформлена (хоча фактично існувала вже два роки) на першому установчому з'їзді СГД Англії, що відбувся у Болтоні (поблизу Манчестера) у листопаді 1949 р. На ньому виступив Данило Скоропадський, який ще раз наголосив, що гетьманський рух — це складова частина загальноукраїнського руху і головною позицією гетьманців є консолідація всіх українських політичних сил навколо Української Соборної Суверенної Держави.
Діяльність гетьманича на англійському терені була плідною й багатогранною. Він займався вирішенням створенням у Великобританії структур Української автокефальної православної церкви, активно допомагав українським біженцям облаштовувати їх життя на чужині, проводив велику роботу серед української молоді, співпрацював з організацією Антибільшовицький блок народів тощо.
Особисто гетьманич сповідував, як і його батько, православ’я і ставився до віри дуже ревнісно. Відомо, що Д. Скоропадському кілька разів пропонувалося перейти у католицтво, на що він емоційно відповів “Тоді я не Гетьманич!”. Коли по Британії, де мешкав Данило, поширилися чутки про його перехід на католицтво, він почав часто прилюдно заявляти “Мій дід був православним, батько був православним і я умру православним”. Мешкаючи у Лондоні Гетьманич належав до Української Автокефальної Православної Церкви, часто здійснював грошові пожертви на її потреби. Проте Данило Скоропадський був не просто прихожанином УАПЦ, але й активним її діячем. Зокрема він був членом Генерального Церковного Управління УАПЦ у Великій Британії, брав активну участь у 2-му з’їзді британської УАПЦ.
Одним з основних завдань Гетьманського Руху Д. Скоропадський в той час визначав: "поглибити ідеологічну працю, використовуючи для того вже накопичений духовий матеріял, але й ведучи рівночасно досвідчу дальшу роботу в дусі основних ідей Руху, під кутом зору нових обставин, що заіснували на українських землях в останніх роках"
У 1956 р. в Лондоні відбулася 10-тисячна демонстрація українців і поляків, приурочена до приїзду в Британію радянського лідера М. Хрущова. Її учасники звернулися до англійського уряду з петиціями засудити тоталітарний режим в СРСР і порушити питання про самовизначення українського народу. Одним з організаторів цієї політичної акції був гетьманич Данило Скоропадський. Йому виповнилося на той час 52 роки, він, як і раніше, вражав своєю енергією, активністю, працездатністю, не любив "слабодухів, тонкосльозих, злочинно-пасивних".

Смерть та спадщина

22 лютого 1957 року о 9-й вечора, повертаючись з роботи, гетьманич Данило заїхав до ресторану повечеряти. Вечеряючи за тим самим столом, що й кожного вечора, він відчув запаморочення і відразу поїхав додому. Через годину знепритомнів. Уночі його забрали до шпиталю та наступного дня, 23 лютого 1957 року, о 7-й годині ранку серце Данила Скоропадського перестало битися. Медичний висновок констатував, що причиною смерті був крововилив у мозок, хоча посмертного розтину при цьому не було зроблено.
Раптова смерть гетьманича викликала підозри в причетності до неї КДБ, зокрема німецька преса, писала, що Данила Скоропадського отруїв агент КДБ "Сергей", який стежив за гетьманичем.
Якщо про те, що Є. Коновальця, С. Бандеру і Л. Ребета було вбито радянськими спецслужбами, знаходимо підтвердження, зокрема, у мемуарах П.Судоплатова, то на сьогодні немає якихось документальних підтверджень причетності СРСР до смерті гетьманича. Зважаючи на його бурхливе життя, активну політичну діяльність, зв’язки з нацистською й англійською розвідками, популярність серед українською діаспорою та напружені стосунки з іншими лідерами еміграції, версій цієї смерті може бути безліч.
В одному з джерел читаємо таку цікаву версію: Данилу не дозволяли їсти сіль. Буваючи у ресторанах, кафе гетьманич, щедро посипав сіллю хліб і всі блюда. У останній для себе вечір, у компанії начебто перевірених людей, вечеряючи у ресторані, Данило Павлович теж жадібно накинувся на сіль, щедро посипаючи все з персональної солонки, яка невідомо звідки виникла саме біля нього. Ймовірно, що більше ніхто з учасників трапези не користувався саме тією солонкою. Відповідно виводили дві версії. Або банальна алергійна реакція на велику кількість солі, що у поєднанні з алкоголем і якимись стравами, спровокувала загострення. Або, присутність спеціального отруйного засобу в солянці.
Для організації похорону було створено громадський комітет з представників усіх діючих у Великобританії українських політичних і громадсько-культурних організацій. Похорон Данила Скоропадського відбувся 2 березня 1957 р. на лондонському цвинтарі Гемпстед у присутності великої кількості людей.
На надгробку гетьманича, що на лондонському цвинтарі Гемпстед, викарбовано напис: "Будую Україну для всіх і з усіма".



Гетьманівна Олена Отт-Скоропадська з чоловіком на могилі Данила у Лондоні. Надгробок з барельєфом, гаслом, гербами України та роду Скоропадський був встановлений гетьманцями у 1978 р. (фото з журналу «Корреспондент»)


За простою дубовою домовиною, вкритою українським національним прапором і родовим гербом Скоропадських, йшли рідні та найближчі до гетьманича люди. Серед них виділялися три жіночі постаті у чорному жалобному вбранні — сестри Данила: гетьманівни Марія Монтрезор (найстарша сестра) та Олена Отт (наймолодша сестра), а також Галина Мельник-Калужинська — наречена гетьманича, яка мала на руці зарученевий перстень з рубіном і перстень роду Скоропадських, який носив гетьманич за свого життя.
Так сталося, що довгоочікуваний шлюб з цією шляхетною жінкою, яка опинилася в Англії після Другої світової війни, так і не відбувся. Як фатум сприймається той факт, що заручини Данила Скоропадського з Галиною Мельник-Калужинською відбулися за 10 днів до смерті гетьманича.
Коли він помер, гетьманство взяла на себе Марія, старша сестра. Вона померла через три роки (в 1959 р.), а після неї за цю справу взялася Єлизавета. Коли ж і вона померла, то Олена цю справу вже не продовжувала, оголосивши себе поза політикою.
Велика частина архіву Д. Скоропадського була передана після смерті гетьманича Східноєвропейському дослідному інституту ім. В.Липинського (США, Філадельфія). Достеменно відомо також, що значна частина архіву належала нареченій гетьманича Галині Мельник-Калужинській (1914-2002) і зберігається в даний час у Лондоні. Окремі цікаві документи входять до колекції В.Щербаківського (Бібліотека та Архів ім. Т.Шевченка Союзу Українців у Великій Британії).
У період 1962-1971 pp. у діаспорі було видано цінні збірки документів і матеріалів ( у 4-х частинах) під назвою "Коментар" (Лондон, вид-во "Млин"). На сьогодні це єдине видання, що містить чимало документів, листів і фотографій як самого гетьманича, так і його оточення. Окремої уваги заслуговує листування гетьмана з сином з приводу передачі гетьманських прав.
Цінність "Коментарів" полягає і в тому, що вони розкривають певною мірою ключові проблеми розвитку гетьманського руху в еміграції з усіма його труднощами та суперечностями. Це видання побачило світ завдяки нареченій гетьманича Галині Мельник-Калужинській, бо саме вона стала ініціатором збирання й упорядкування документів про життя й діяльність Данила Скоропадського.

Джерела:

1. Алфьоров О. Нариси діяльності гетьманців у рядах Руху опору Другої Світової війни на теренах України // www.sgd.in.ua
2. Бондаренко К. К вопросу о масонском заговоре в украинской политике // http://www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/396/35047/
3. Гай-Нижник Н. Позиція Гетьманського Руху після Другої світової війни щодо становища Церкви в майбутній Українській Державі // http://uncp.soskin/material.php?pokaz=582
4. Гнеп М. Життя і смерть Гетьманича // Час2000. – 2006. – № 30 за 3 серпня.
5. Дерейко И. Таинственный наследник // Корреспондент. – 2005. – 26 февраля.
6. Каганець О. Скоропадський уже в Україні. Назавжди // http://observer.sd.org.ua
7. Королишин М. «За об’єднаний український провід» // www.sgd.in.ua
8. Крижанівська О.О. Таємні організації в Україні. Масонський рух у XVII – на початку ХХ ст. – Київ: Аквілон-прес, 1998. – 134 с.
9. Кульова В. “...Нобілітацію роду свого дістали... за відвагу, енергію, військовий хист” // Хрещатик. – 2002. - № 125 за 23 серпня.
10. Матеріяли З‘їзду СГД Німеччини і Австрії від 17-18 грудня 1950 року // www.sgd.in.ua
11. Портнов А. Осип Назарук: Обираючи консерватизм // http://www.ukrterra.com.ua/review/22/portnov_nazaruk.htm
12. Ралдугіна Т.П. Штрихи до портрета спадкоємця останнього гетьмана України Данила Скоропадського (1904-1957рр.) // Український історичний журнал. – 2004. – № 6 – С. 94-111
13. Сирота Р. З історії одного судового процесу або гетьманська справа у міжвоєнній Великій Британії // http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um4-5/Dokumenty/3-SYROTA%20Roman.htm
14. Тимченко Я. Последний гетьман // Фокус. – 2007. – 27 апреля.
15. Тригуб В. Лжескоропадський // http://www.vyshgorod-museum.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=114