?

Log in

No account? Create an account
 
 
01 листопада 2007 @ 11:04
Осип Букшований: біографія для ще ненаписаного авантюрного роману  
У США його біографія могла б стати основою для голлівудського блокбастеру. Війна, полон, втеча, партизанський загін, знову на фронті, Чотирикутник Смерті, розвідувальна робота і політична діяльність, арешти й втечі, останній арешт і зникнення в туманах Соловків...

Зауваження: я не мав на меті створити вичерпну біографію – не ті умови, фактично під рукою тільки результати пошуку в інтернеті. Тому і зустрічаються питання в дужках...

Осип Букшований народився 1 червня 1890 (в інших джерелах – 1888) року у селянській сім'ї у с. Жаб’є (нині Косівський район Івано-Франківської області). Закінчив місцеву школу, здав на матуру (екзамен на атестат зрілості) в Коломийській гімназії у 1908 р., вступив до Львівської Політехніки.

З серпня 1914 року – в лавах Легіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії як "запасний старшина" (офіцер запасу). Під час вишколу (військове навчання) в районі сіл Страбичово і Горонда біля Мукачева на Закарпатті у вересні-жовтні 1914 року отримав під командування 2-гу сотню 1-го куреня Легіону (командир – отаман (майор) Г. Коссак).

На фронті з 7 жовтня 1914 року. Приймав активну участь в боях на вістрі австро-угорського наступу в напрямі Сколе-Стрий, Турка-Дрогобич, під час якого на короткий час було відбито в російської армії нафтовий басейн. Сотня Букшованого 13 жовтня дійшла з боями до Коростова. Отримав звання капітана (сотника). У грудні Букшований командував сотнею, яка на російському фронті біля Сваляви прикривала відступ австрійських частин. Потім – бої у Карпатах, зокрема на Магурі.

В лютому 1915 року командує контрударом на залізничну станції Лавочне (нині – Сколівський р-н Львівської області) в надзвичайно складних погодних умовах. Після бою в його сотні (роті) залишилося тільки 55 стрільців. Потім бої на Маківці.

29 травня 1915 року в районі с. Лисовичі під Болеховом з більшою частиною сотні потрапляє в російський полон. В полоні перебував у м. Вольск, згодом – в Ташкенті.

Вже в липні 1915 року разом із другом – лікарем УСС хорунжим В.Свідерським влаштував втечу із російського табору для військовополонених. За одними даними, їх на кордоні з Персією затримали й доставили у в'язницю в Тегерані, звідки їх звільнили завдяки втручанню представників німецькій місії. Букшований та Свідерський нібито вступили на контрактну службу (до турецької армії?), участь в боях проти корпусу російської армії Баратова.

Але існує й інша цікава інформація. Начебто, у горах на межі Туркменістану та Персії Букшований встиг нібито очолив загін курдів, які воювали проти урядових (яких? очевидно перських? а може турецьких? а є й згадка, що проти російських...) військ за створення курдської держави.

Наступний кадр – весна 1916 року: переїзд в Туреччину, участь в боях на Месопотамському фронті, знайомство з майором А.Шаманеком. Букшований і Свідерський відзначені турецьким орденом Півмісяця і німецьким Залізного Хреста.

Восени того ж року разом із ешелоном турецьких військ через Болгарію та Угорщину повернувся до Відня, де діяла Станиця УСС та Бойова Управа УСС. Дізнався про долю полку УСС, який у вересні 1916 року був практично розгромлений у боях на Лисоні та відведений у глибокий тил (Пісочна-Розвадів). З 44 старшин полку залишилось 16, з усього куреня, де Букшований командував сотнею – тільки О.Семенюк.

З березня 1917-го – знову на фронті під Бережанами, командир сотні усусів (по прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, Легiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями).

29 червня 1917 року приймав участь в бою під с. Конюхи, де більша частина полку УСС потрапила в російський полон разом з полковим командиром полк. Ф.Кікалем. З вересня – в тилу.

З березня по жовтень 1918 р. в складі Легіону УСС, що тоді переміщався Наддніпрянщиною як підрозділ австро-угорського контингенту, пройшов за маршрутом Жмеринка-Одеса-Херсон-Єлисаветград-Олександрівськ.

Знову зміна кадру: у жовтні-листопаді 1918 р. перебуває в Чернівцях, де тоді розмістили УСС. 24 жовтня 1918 р. в Чернiвцях, у розташуваннi Вишколу, вiдбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодiшнє становище Австрiї i полiтичну ситуацiю. Було прийнято резолюцiї, в яких зазначено, що безпосередньою метою нацiональних змагань є соборна, вiльна, самостiйна Українська Республiка. На тих же зборах йшлося й про пiдготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керiвника майбутньої акцiї, бо стрiльцi рiзко виступили проти кандидатури архікнязя Вiльгельма, мотивуючи це тим, що вiн мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою. Учасники зборів висловилися за обрання командантом легіону сотника Дмитра Вiтовського, якого підтримувало i стрiлецтво. Але оскільки вiн мав вiдбути до Львова, щоб очолити Центральний Вiйськовий Комiтет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого. Згаданим рiшенням Українські Січові Стрільці розiрвали навіть формальнi зв’язки з австрiйською владою.

В наказi Української Генеральної Команди (військовий центр українського постання в Східній Галичині) керівництву УСС, поряд iз повiдомленням про запланований на 1 листопада 1918 р. збройний виступ, зазначалося: «Всi частини УСС мають переїхати у Львiв…, не гаючи анi хвилини часу. Якщо роблено труднощi в доставi поїздiв, належить такi опанувати силою... ».

Кур’єр iз цим наказом прибув до Чернiвцiв в ніч на 1 листопада, але командування леґiону тодi перебувало поза мiстом, на святкуваннi 2–ї рiчницi Гуцульської сотнi. Тому наказ передали тодiшньому команданту легiону сотниковi Осипу Букшованому тiльки близько 8–ї години ранку 1 листопада.

У праці Лазаровича з історії УСС стверджується, що „коли стрiльцi дiзналися про переїзд до Львова, їх охопила невимовна радiсть. Усi рвалися негайно їхати, щоб якнайшвидше потрапити до столицi Галичини, бо вже й ранiше серед деяких стрiлецьких кiл, зокрема в Гуцульськiй сотнi та Кошi, роздратованих бездiяльнiстю та австрофiльством українського полiтичного проводу, зароджувалися думки зробити це самочинно. Але сталося непоправне: командування леґiону замiсть того, щоб захопити будь–який поїзд i тут же направити УСС до Львова, де вирiшувалася доля краю, наказало спочатку завантажувати у вагони продовольство й амунiцiю, що призвело до втрати дорогоцiнного часу. Керівники УСС самовпевнено сподівалися на сприятливий розвиток львiвських подiй. Навiть серед частини стрiлецтва виникла думка, щоб залишитися на Буковинi для захисту її вiд румунiв. Вiд’їзд до Львова сповiльнювався ще й тому, що командування леґiону не вживало рiшучих заходiв проти залiзничникiв–неукраїнцiв, якi вiдверто саботували роботу залiзницi”.

А ось як описує ті події в своїй автобіографії, написаній у 1919 р., полковник Вільгельм фон Габсбург, командир групи, до якої належали тоді й УСС: „Дня 1-го листопада 1918 рано українські війська захопили Львів під командою УСС Вітовського, який там був на урльопі [у відпустці]. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований з запитом, чи і гуцульська сотня має їхати. Я відповів: "Розуміється". Букшований був одинокий, що розумів ситуацію: зрештою цілий легіон хотів боронити Черновець перед Румунами. Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом із гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка), збудили мене в ночі і сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут Румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці і автом поїхав на станицю [тобто на залізничну станцію]. Там побачив я транспорти УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе коменданта Микитку, команданта черновецького вокзалу і четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не виповів на це нічого. І дійсно, до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів”.

Замiсть 1 листопада перша частина УСС — чотири сотнi пiхоти, одна сотня кулеметників i одна чета (взвод) гранатометникiв та мiнометникiв — загалом приблизно 800 чоловік пiд командуванням сотника Букшованого — виїхала з Чернiвцiв тiльки в серединi наступного дня i прибула до Львова лише в другiй половинi дня 3 листопада. В ніч на 4–те листопада прибула решта легіону — двi сотнi піхоти i сотня кулеметникiв. На цей час поляки зорганiзувалися i вже вели запеклі бої на вулицях мiста, поступово перехоплюючи ініціативу в свої руки.

В ешелоні Букшований з групою офіцерів усуває від влади формального командира полку УСС майора О.Микитку, який дотримувався австрофiльських поглядiв та не був посвячений в усі плани.

Потяг прибуває на ст. Сихів, оскільки головний залізничний вокзал вже було віддано полякам. На пероні О. Букшованого зустрічає жіночка в цивільному, яка передає застарілий наказ: взяти Цитадель (там розміщувалися гарнізон та склади австро-угорської армії) і підсилити гарнізон головного вокзалу. Виконуючи наказ, Букшований особисто повів дві сотні на непотрібний штурм Цитаделі (через Стрийський парк), по дорозі відбивши залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках.

3-21 листопада частини під командуванням Букшованого утримують ключові будівлі в центрі Львова: Цитадель, Оссолінський інститут (зараз це Львівська наукова бібліотека ім. Стефаника), Крайовий Сейм (зараз це будівля Львівського національного університету ім. Франка), банк на розі вул. Коперніка, станцію Підзамче і позиції на Високому Замку.

Вечірній наказ 21 листопада евакуювати Львів Букшований сприйняв як державну зраду і грозився заарештувати командування. Вояки Букшованого мало що не збунтувалися і погрожували розстрілом офіцерам-зв’язковим за "провокацію".

22 листопада 1918 р. всупереч наказу полковника Г. Стефаніва відступити до Борщович і перекрити залізницю Львів-Броди, Букшований відвів УСС на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чишки, започаткувавши фронт блокади Львова (цікаво чому за ці всі самовільні вчинки педантичні галицькі посадовці так не зуміли притягнути його до відповідальності?).

З грудня 1918 р. Осип Букшований приймає участь в боях з поляками як командир 1-ї Бригади УСС, що входила до 2-го корпусу Української Галицької Армії. Штурмує Львів, б’ється під Любенем Великим, Городком, відступає, приймає участь в плануванні та втіленні Чортківській офензиві у червні 1919 р. У цьому контрнаступу УГА бригада Букшованого – на вістрі, визволяє Бучач, Тернопіль.

У липні – першій половині серпня 1919 р. несе гарнізонну служба в Кам'янці--Подільському. Потім наступ на Умань-Одесу, штурм Брацлава, зустріч з махновцями.

Жовтень-листопад 1919: Букшований в т.зв. Чотирикутнику Смерті, коли УГА опинилася затиснутою між ворогами, катастрофічно бракувало припасів та амуніції, а тиф і голод косив її бійців тисячами.

Наприкінці жовтня 1919 р. війська Денікіна завдали сильного контрудару по УГА в районі Гайсина і Брацлава, однак напоролись на відчайдушний опір січовиків О. Букшованого. Зав'язалися важкі бої. УГА була на краю загибелі. Відтак Тарнавський почав діяти самостійно. 1 листопада 1919 р. делегація на чолі з отаманом Лисняком зустрілася з денікінським генералом Слащовим. Галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стрільців у Гайсині, запропонували обмін полоненими і укладення перемир'я. Слащов дав згоду, але тільки на переговори з УГА.

28 листопада 1919 р. була підписана угода з білогвардійською Добровольчою армією (командування УГА вирішило, що це найкращий варіант для порятунку армії). Однак значна частина стрільців не підтримувала союзу з Денікіним. Вони мріяли про об'єднання з армією УНР. Зокрема, отаман (тобто майор) Букшований, „не хотячи погодитись з сучасним станом речей, віддалився з кількома старшинами і сто людьми кудись на Староконстантинів – правдоподібно сполучитись з відділом отамана Коновальця..." (де він був з грудня 1919 по свчень 1920?).

У лютому 1920-го Букшований став одним з організаторів Червоної Української Галицької Армії, союзної більшовикам, в цей час він перебував в Кам'янці-Подільському. До речі, ще влітку 1919-го отаман Букшований був серед тих офіцерів УГА, які виступали за переговори з червоноармійським командуванням, враховуючи неодноразове звернення голови уряду Радянської України Раковського з пропозицією про спільні бойові дії проти військ Польщі.

У травні 1920 р. його арештували в Жмеринці у зв'язку із заколотом 2-ї і 3-ї Бригад ЧУГА (в квітні 1920 р. вони перейшли на бік Армії УНР, яка в союзі з полькою армією йшла на Київ, але сам Букшований залишився на службі в Червоній армії). Вивезений до Одеси, потім до Харкова. У червені-липні 1920 р. перебував у концтаборі в Кожухово під Москвою. Звільнений завдяки праці Галицького бюро при ЦК РКП(б), де, між іншим, тоді працювала Ніна Кухарчук –майбутня дружина Хрущова.

До речі, в цьому ж Кожухівському концтаборі у серпні 1920 р. був розстріляний Осип Микитка, який з листопада 1919 p. до лютого 1920 p. Був командувачем УГА, а 10 лютого 1920 p. його видали Одеській ЧК члени Начального ревкому УГА.

Тим часом Букшований працював у "Всеобучі". З 1921 р. працює в наркоматі освіти УСРР в Харкові.

Чергова зміна декорацій. Фронтовий офіцер, можливо згадавши партизанські навички, схоже стає справжнісіньким розвідником... Є інформація, що Букшований навчався на дипломатичних курсах в Москві. Дехто вказує, що це були курси з підготовки розвідників. Існує думка, що галичан, які переїхали до СРСР, передусім колишніх військовиків УГА, ГРУ РСЧА готувало для розвідувальної роботи і майбутньої війни з Польщею, що вважалась недалекою.

В травні 1922 р. Осип Букшований очолив Закордонне Бюро Допомоги Комуністичної Партії Східної Галичини, фактично – закордонну розвідувальну резидентуру.

У серпні того ж року він прибув пароплавом Петроград-Гамбург у Німеччину з чеськими документами, легалізувався в Берліні як кореспондент. У жовтні того ж року їде до Відня як кореспондент журналу "Наша правда" - рупора ЦК КПЗУ. З січня 1923 по липень 1924 р. працює в німецькій столиці в комуністичному видавництві "Космос".

У 1924 р. Букшований повернувся до УСРР через Литву, працює помічником головного редактора Держвидаву в Харкові, приймає участь в 2-му з'їзді КПЗУ в Москві. У квітні 1925 р. переїхав в Київ, працює офіційно знову ж таки в Держвидаві (цікаво, чому саме в цій структурі?).

От тільки, схоже, інтереси, колишнього січового стрільця лежали не лише в площині поліграфії. 25 липня 1926 р. польський патруль затримав його в тоді прикордонних Заліщиках при спробі перетину кордону з документами на чуже ім'я. В лютому 1927 р. відбувся суд, де адвокатом Букшованого витупав колишній комбриг Золочівської Бригади УГА, один з найвідоміших тоді в Галичині українських адвокатів С. Шухевич (до речі – дядько Р. Шухевича й активний оборонець членів УВО та ОУН під час судових процесів).

Букшованого звільнили у 1928 р. Він працює в "Сельробі" (Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання – українська ліва політична партія радянофільського напряму, що існувала у Польщі в 1926-32 рр.), приймає активну участь в роботі КПЗУ.

У 1932 р. його арештовує польська поліція. Букшованого випустили під заставу у 4000 злотих (хто заплатив цікаво?), а він втік через кордон в Радянську Україну. Знову працює в Харкові.

23 вересня 1933 р. був арештований радянськими спецслужбами, засуджений на 10 років (тоді ж була арештована більша кількість галичан, що перейшли до УРСР і працювали там на різних посадах). Звинувачений в тому, що „за завданням закордонного центру УВО був перекинутий на Україну, де разом з керівництвом УВО на Україні, і, зокрема, Коссаком Г., був одним з організаторів військового шпигунства в Червоній армії" (цитата за А. Кентієм).

Оунівський історик П. Мірчук в своїй праці наводить цитату з доповіді Косіора, нібито опублікованих в „Ізвєстіях” від 2 грудня 1933 року: „Після приходу до влади Гітлера в Німеччині, на Україну був перекинутий один із найповажніших організаторів УВО, колишній отаман Січових Стрільців, Букшований, безпосередньо зв'язаний з Коновальцем”. Букшований потрапив відбувати покарання у Соловецький табір особливого призначення.

Знову прізвище Букшованого випливає у 1936 р. Згідно праці вже згаданого вище П. Мірчука 27 вересня того ж року київська газета „Більшовик” писала: „Слідство у справі Коцюбинського [Юрій Коцюбинський – син М. Коцюбинського, один з провідних діячів УРСР] виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний „вождь” Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів”.

Переважно в біографіях пишуть „подальша доля невідома”. В окремих джерелах стверджується, що Букшованого розстріляли у листопаді 1937 р. Анатолій Кентій стверджує, що Букшованого розстріляли 25 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВС Ленінградської області.

Чи справді Букшований був агентом Коновальця в УСРР? Сказати складно... Той же П. Мірчук каже, що „безсумнівним здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН”, при цьому прямо називає Букшованого. Далі пояснює: „Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях”. З іншого боку, далі П. Мірчук визнає: „Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації”.

Анатолій Кентій аналогічно пише ніби і „так”, і ніби „ні”: „Звичайно, більшість аналогічних звинувачень не базувалася на конкретних фактах і доказах антирадянської націоналістичної діяльності, а виходила з вимушених під загрозою і тортурами зізнань заарештованих або ж свідків... є підстави стверджувати, що серед певних верств населення радянської України було підґрунття для сприймання ідей українського націоналізму, усвідомлення необхідності боротьби за самостійну Україну. І до цього немало зусиль доклала діяльність УВО-ОУН”.

Отже чи міг О. Букшований належати до УВО чи ОУН? Я особисто в цьому сумніваюся – він один з небагатьох залишився вірним ЧУГА, явно був співробітником радянської розвідки, активним діячем КПЗУ етс. Згадки про нього в доступних джерелах по історії ОУН чи УВО обмежуються виключно процесом 1933-го року, немає жодних підтверджень що він дійсно отримував якісь завдання від Коновальця і т.п. У будь якому разі, якщо й про перші роки життя О. Букшованого відомо небагато, то про останні – й поготів...

І ще одне – за деякими даними Осип Букшований був реабілітований у 1959 році...


Джерела:
1. Біографія О. Букшованого // http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=70
2. Вилучення еміґрації // http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/
3. Габсбург В. Автобіографія // http://www.ukrstor.com/index.html
4. Кентій А. Українська військова організація та організація українських націоналістів // http://oun-upa.org.ua
5. Лазорович «Машерують наші добровольці» // http://exlibris.org.ua/
6. Мірчук П. Нарис історії ОУН (Перший том: 1920-1939) // http://oun-upa.org.ua
7. Сеньків М. З історії боротьби за соборність українських земель 1917–1945 рр. – Дрогобич: Відродження, 1995 (http://www.vesna.org.ua)
 
 
Дислокація: Київ
 
 
 
sparrowhawksparrow_hawk on 01 листопада 2007 09:49 (UTC)
дуже цікаво

багато трагічних судеб було таких, дуже багато...
raw_stick on 01 листопада 2007 10:04 (UTC)
Ух! Захоплює...
Взагалі, мені здається, саме в тому відрізку української історії - I-II світові війни - у дуже багатьох наших співвітчизників були щонайкарколомніші життєві стежки. Сестра мого діда, попрацювавши в українському підпіллі під час війни, мусила виїхати за кордон. Польща, Аргентина, нарешті - США. Була однією з найактивніших діячок укр. громади в Чікаго. Вперше брат і сестра знову побачилися щойно в 70-х у Польщі, а знову ступила на українську землю - у 1985 р., після 40-а років.

А оті історії євреїв з України, яким вдалося вижити і емігрувати під час II СВ? Чув, може, про такого Курта Лєвіна? Видавництво "Дух і Літера", здається, вже видало його автобіографію. Просто дивовижно.
Steadfast Tin Soldier: ukrainianjoanerges on 01 листопада 2007 11:15 (UTC)
Цікаво...
А про Лєвіна не чув, треба би було дібратися якось до видань "ДіХ"...
hexpuct on 01 листопада 2007 16:01 (UTC)
це не той Лєвін, який був лікарем Лєніна, і якого судили разом з Раковським?
raw_stick on 01 листопада 2007 16:51 (UTC)
Нє, зовсім інший. Його юнаком під час війни врятував митрополит Андрей Шептицький і монахи-студити. Потім він поїхав на Захід, і його захоплива біографія продовжувалася по цілому світі.