?

Log in

No account? Create an account
 
 
25 травня 2006 @ 21:46
Кость Бондаренко. Фашизм в Україні. До історії проблеми-1  
У фігурних дужках - номери сторінок, у квадратних - посилання на список літератури

{74}
Коли говорять про українську історію, то переважно наголошують на сентиментально-ліричному аспекті: ось ми які були, мовляв, чемні. І били нас, і поневолювали, а ми тисячі літ чекали спокійно свого визволення, співали коломийки, їли галушки і видавали раз на століття для світу то Роксоляну, то Хмельницького, то Пулюя... Культивована істориками традиційна беззубість може привести до плекання в суспільстві інфантилізму та комплексу неповноцінності, меншовартості. Напівправда, подана іменитими істориками сучасної України, може виявитись шкідливішою за відверту брехню радянських «науковців». Якою б малопривабливою історія не виглядала з погляду сьогодення, її варто вивчати, інакше вона буде прочитана іншими. І не завжди подана так. як нам би цього хотілося.

І ще одне: ми галопом біжимо у світове співтовариство. Але при цьому накладаємо густий макіяж на нашу історію і гримуємо від стороннього ока навіть ті «родимі плями», які об'єктивно поєднують нас із європейською спільнотою. Однією з таких «родимих плям» – хай. можливо, й потворних, але своїх – є участь українських ультраконсерваторів у загальноєвропейському фашистському рухові у міжвоєнний період.

Наше суспільство дуже важко відходить від засвоєних одного разу штампів. Нині переживаємо справжню понятійну катастрофу, коли «радянські дефініції, й раніше не вельми придатні для охоплення реальності, уже не можна вживати навіть у звичайній ритуальній функції, західні поняття з парадигми ринку й демократії на нашому терені нічого, крім руїни, не породжують унаслідок своєї неадекватності й видертості з контексту, а створити свої нові поняття місцеві інтелектуали не в змозі» [1]. Так. наприклад, термін «фашизм» асоціюється у нашій свідомості виключно з німецькою чи італійською історією, Другою світовою війною, жахом Освенціма й Треблінки, Сталінграда й Берліна. А попри те фашизм як тоталітарна течія був панівною формою самоорганізації суспільств переважної частини Європи у міжвоєнний період.

Зрештою, притримуюся думки, що «не такий страшний чорт, як його малюють»: фашизм засуджено апріорі, і при цьому майже ніхто не може довести основні вади фашизму як ідейно-політичної течії. У даному випадку не було розділено теорію фашизму та практику дій фашистських урядів, яка іноді аж ніяк не випливала з теоретичних засад. Своєю статтею я не намагаюся реабілітувати фашизм – це безглуздо й непотрібно. Просто хочеться, аби історичні та політологічні терміни сприймалися у нашій свідомості саме так, як це належить: у жодному випадку не можна ставити знак «плюс» чи «мінус» напроти демократії чи тоталітаризму – це є об'єктивні речі і не варто їх вульгаризувати своїм суб'єктивізмом. Тоталітаризм, як і демократія, не може бути «добрим» чи «поганим» Вони є такими, як є.

Читач може запитати: «Невже в Україні були свої фашисти? Це котрі? Ті. що прийшли з Гітлером?» І при цьому навіть не задумається що насправді А.Гітлер мав мало чого спільного з фашизмом. Його взагалі з таким само успіхом можна назвати й комуністом: багатьом нині незрозуміла підміна понять. Більш того, саме А.Гітлер ліквідував фашистський рух в Німеччині протягом 1934-1935 рр. Тому й стає смішно коли чуєш про «перемогу над німецькім фашизмом». Чию перемогу і над ким маємо святкувати? Подібні ляпсуси, нажаль. непоодинокі, адже сьогодні лише вузьке коло спеціалістів усвідомлює, що тоталітаризм у форм фашизму є дещо іншим явищем, аніж тоталітаризм у формі нацизму.

У випадку з терміном «фашизм» справа не варто вдаватися до усталених штампів, але не треба творити нові дефініції. Під фашизмом мусимо розуміти не просто будь-яку тоталітарну ідеологію, а чітко визначену філософсько-політичну ультраконсервативну течію, що характеризується авторитаризмом, тоталітаризмом та культом Держави корпоративного типу. 1

{75}
Коріння українського фашизму лежить у тій добі, коли на руїнах УНР-івського демократизму повставала нова ідеологія. Суспільний маятник знову завершив свій рух у напрямку демократії та хитнувся в іншу сторону. Саме у цей час з'являється чимало організацій, які ставили за мету побудову тоталітарної Української Держави, при цьому вважали, що демократичні, парламентські методи для здійснення такої мети – непридатні.

У 1919 році було зроблено невдалу спробу створити Українську націонал-соціалістичну партію за зразком німецької. Відступаючи від теми, варто зауважити, що більш вдалою була подібна спроба у Білорусії: Білоруська націонал-соціалістична партія Фабіана Акиньчиця у міжвоєнний період відігравала надзвичайно важливу роль у політичному житті своєї землі [2].

Проте, як вже було зауважено, націонал-соціалізм є течією дещо відмінною від фашизму. Переорієнтація поглядів убік Італії в українському політикумі відбувається після 1922 року. До того Італію не сприймали всерйоз. Українські націонал-соціалісти захоплювалися Німеччиною, Начальна Команда УВО – діями ірландських бойовиків з «Шін-Фейн»2 [3] (у відомому листі представників УВО на ім'я О. Назарука писалося, що „праця в Краю йтиме методом революційною синфейнізму”3 [4]. Марш фашистів на Рим у жовтні 1922 року та прихід до влади в Італії партії нового типу активізував дії власне українських фашистів.

Перші ознаки безпосереднього впливу фашизму на український (насамперед еміграційний) істеблішмент бачимо у діях таких невеликих політичних груп, як Легія Українських Націоналістів (ЛУН) та Група Української Націоналістичної Молоді (ГУНМ), що діяли на теренах Чехословаччини. У 1927 р. лідер ЛУН Микола Сціборський4 увійшов до Проводу Українських Націоналістів (ПУН). Під його впливом розпочався поступовий дрейф українського націоналістичного руху в сторону фашистської ідеології.

Новостворена Організація Українських Націоналістів (ОУН), що виникла на базі УВО, ЛУН, ГУНМ і дрібніших утворень у 1929 році, була надзвичайно цікавим явищем: її ядро становили бойовики УВО, але ідеологічну систему було позичено переважно з ЛУН. М.Сціборський довший час захоплювався фашизмом італійського взірця, а тому його доктрина українського націоналізму та націократії мала багато запозичень з фашистської ідеології. Але, як це часто буває, детальне вивчення проблеми дозволяє не лише захоплюватися нею, але й знаходити слабкі сторони: до середини 30-х фашизм дістав критику з боку того ж Сціборського. Однак, ця критика стосувалася переважно тактико-стратегічних, а незасадничих моментів [5].

Ряд істориків до числа ідеологів фашизму в Україні зараховують Д.Донцова, що, на наш погляд, є помилковим. Більшість праць цього публіциста та філософа, в тому числі й «Націоналізм» (1926), дуже далекі від духу фашизму – теорії прагматичної, надто раціональної, з чітким базуванням на наукових емпіріях та логіці. Натомість теорія Донцова є ірраціональною, емоційною, зверненою радше до серця людини, аніж до розуму. Вона здатна запалювати маси науковоподібними гаслами, особливо популярними серед молоді. Завдяки цьому вплив Донцова на радикалізацію українського суспільства в міжвоєнний період виявився колосальним. Цей «геній деструкції» volens-nolens став чи не основним генератором конструктивних дій найрадикальнішої частини українського політикуму [6]. Праці Д.Донцова за емоційним насиченням можна порівняти з шедеврами

{76}
Е.Павида5 чи Ю.Еволи6 (з останнім Донцова особливо зближує праця «Дух нашої давнини»). Однак, у повоєнні часи породжене Донцовим покоління ідеалістів-революціонерів здебільшого відвернулося від вчення свого вчителя. Сучасне ж повернення Донцова є поверненням елітарним, оскільки широкі маси його творів практично не знають, а їх пропаганда виглядає проблематичною. Ревізіонізм у фашистських настроях націоналістів був не в останню чергу викликаний зростаючою популярністю Д.Донцова Якщо Донцов за своїми впливами співвідноситься в українсько-європейській філософській системі з бароном Еволою, то Сціборський – з Мюллером ван дем Бруком7. Донцов був надто романтичний, Сціборський – цілком емпіричний теоретик.

Ті, хто особливо гостро реагує на порівняння ідеології ОУН з італійською фашистською доктриною, мусять взяти до уваги наступне. У 1929 році серед тих, хто організовував ОУН, була й незначна групка інтелектуалів з гучною назвою «Союз українських фашистів» (СУФ). Представники СУФ Л.Костарів та П.Кожевников8 увійшли до складу ПУН, обраного Конгресом І Українських Націоналістів у лютому 1929 року. Невдовзі вони обидва були виключені з ОУН, але не за фашистську ідеологію, сповідувану ними, а за деструктивну діяльність, інтриганство іт.ін.

В 30-х роках в українському політичному середовищі приналежність українського націоналізму до системи ультраконсервативних течій фашистського зразка майже не дискутувалася, а сприймалася як доконаний факт. Я.Оршан9 вважав, що «італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм та український націоналізм є виявами одного й того ж Духа» [7]. Д.Андрієвський10 говорив про те, що українські націоналісти надмірно захоплюються ідеями привнесеними, чужими [і навряд чи мав рацію – К.Б.]... Лунали й такі вислови: «Український націоналізм не є чимось надзвичайним. Він є виявом стихії, яка у різних країнах дістала інше означення: у Італії – фашизм, у Німеччині –націонал-соціалізм, в Україні – націоналізм. Але все це є вияви націоналізму» [8].

Якщо перший період (до 1935 р.) українські націоналісти відверто захоплювались фашизмом і ставилися до нього переважно некритично, то у другій половині 30-х років починається поступовий перегляд фашистських «канонів» італійського зразка. Так, якщо у 1931-

{77}
1934 рр. керівник італійської мережі ОУН Є.Онацький11 ідеалізує і навіть ідолізує Б.Муссоліні, то в 1936-1938 рр. він же досить різко критикує італійського диктатора за відхід від класичної, «д'аннунціанської»12 моделі фашизму і повільне скочування до нацизму13. Критикував фашизм і О.Кандиба14, керівник культурницької референтури ПУН. Для Кандиби фашизм «є антиінтелектуалістичний і кладе вагу на безпосередню інтуїцію» [9]. Як наслідок — незадовільний стан культурної політики Муссоліні. Кандиба (що характерно й для інших націоналістів) також критикував фашистів за те, що вони досить легко заволоділи політичною ситуацією в Італії. «Механічне опанування без героїчної боротьби, без здобування сильних ворожих твердинь духа не зажадало від фашизму високого духовного напруження, не дало йому повного творчого пафосу. Він може родитися аж у майбутніх боях, коли фашизм буде поставлений до іспиту історії та справді стане «жити небезпечно», здійснюючи «прастарий ідеал героїчної Італії» [10].

Поряд з цим, і Онацький, і Кандиба бачили чимало позитивних моментів у фашистській доктрині. Онацький любив цитувати слова Муссоліні: «Ми є противниками комфортного життя» [11]. Кандибу захоплювали «стиль «жити небезпечно», стоїцизм, протиставлений епікурейству, огида до міщанського мирного життя, постійне поготівля, відраза до нерухомости, щонайвища ясність вислову» [12]. Саме ці якості вважалися необхідними для культивування в націоналістичному середовищі.

Говорити про відхід ОУН від засад фашизму не доводиться аж до самого початку Другої світової війни: у проекті Конституції, підготовленому Сціборським у вересні 1939 р., накреслено традиційний фашистський ідеал держави: тоталітарна, авторитарна, професійно-станова (корпоративна) модель з необмеженою владою Вождя [13].

І.Лисяк-Рудницький, розглядаючи український націоналізм у європейському контексті, не вважав за доцільне співставляти його з фашизмом чи нацизмом, оскільки відносив останні до вищих форм політичних доктрин, таких, що притаманні урбанізованим розвинутим суспільствам. «Найближчих родичів» українського націоналізму І.Лисяк-Рудницький радив шукати серед радикальних рухів у східноєвропейських аграрних державах: хорватських усташів, польського «обозу народово-радикальнего», словацьких глінковців, румунської «Залізної гвардії» [14]. Така постановка питання є, як на мене, неправильною. Український націоналізм має багато спільного з усташизмом15, але майже нічого спільного – з «Залізною гвардією»16. Чому італійській фашизм віднесено до вищих політичних доктрин і наскільки

{78}
Італію можна вважати урбанізованою державою (згадаймо, що Муссоліні мріяв про відродження сільських общин і з цією метою будував нові села, влаштовував свята на честь села [13], а також особливо пропагував «селянські ідеї» О Шпенглера17)? До яких течій можна віднести іспанський фалангізм18[16], диктатуру Салазара19 у Португалії? Чи це «урбаністичні», а чи «аграрні» течії?

Мені вже доводилось неодноразово говорити про подібність фашизму та українського націоналізму у засадничих питаннях [17]. Але в сучасній історіографії панівною залишається думка що націоналізм є дещо іншим явищем, аніж фашизм (див., наприклад, праці Д.Амстронга. П.Шугера, Я.Грицака [18]; на мою думку, у цьому випадку відіграє свою роль брак дефініцій, про що йшлося вище).

Попри дискусійність питання приналежності чи неприналежності ОУН та українського націоналістичного руху до системи фашистських течій, в українському суспільстві існувало чимало політичних груп, які чітко асоціювали себе з фашистами.

Чи не найбільшою серед них була група під назвою «Фронт Національної Єдності» (ФНЄ), очолювана Д.Паліївим20. Свого часу Паліїв вийшов з УВО, оскільки не поділяв радикалізму цієї організації, але не зміг знайти себе і в УHДО. бо вважав цю структуру «зам'якою». Паліївці майже офіційно називали себе українськими фашистами, при цьому не бачили великої необхідності культивувати антипольські настрої. У ідейно-політичних поглядах вони чи не найбільше наближалися до «Обузу народово-радикальнего» (ОНР)21, що давало привід українській емігрантській пресі раз-по-раз піднімати гучні скандали щодо зв'язків Паліїва з керівництвом ОНР та бездоказово звинувачувати керівника Фронту в співпраці з польськими спецслужбами. Навряд чи ці чутки мали під собою реальний ґрунт, скоріше вони були продиктовані побоюванням українських націоналістів зміцнення ФНЄ, оскільки група з аналогічними до них ідейними засадами могла стати суперницею у боротьбі за маси, тим більше, шо Д.Паліїв, в очах галичан мав не менше заслуг, аніж лідер ОУН Є.Коновалець. Зрештою. ФНЄ виявився надто слабкою структурою і у роки війни припинив своє існування.

Малочисельною. проте дуже цікавою була белградська група під назвою «Український Фашистський Здвиг» (УФЗ). Вона періодично співпрацювала з ОУН і стояла на близьких до націоналістів позиціях. Як емблему УФЗ використовував Націоналістичний Тризуб (дизайн Р.Лісовського22) з хрестом угорі. Цю ж емблему (але без хреста) використовувала й ОУН. Здається, лише у 1936 році між ОУН та УФЗ відбулася суперечка за символіку, але й вона була полагоджена. Гасла УФЗ – один до одного збігаються з галами ОУН. Для прикладу наведемо програмові засади УФЗ:
1 .Україна – українцям.
2. Знищення большовицької влади III Інтернаціоналу.
3. Визволення з-під чужих окупацій всіх частин Української Землі.

{79}
4. Самостійна, ні від кого незалежна Соборна Українська Держава.
5. Сильна національна влада з участю в кермі всіх представників українського суспільства.
6. Автокефалія Української Православної Церкви. Свобода для інших християнських віросповідань в гряницях державних законів, одначе без права підпорядкування чужоземним церковним зверхникам. Українська Православна Автокефальна Церква та інші, признані державними законами християнські віросповідання, стоять на службі Держави й Народу.
7. Знищення всіх політичних партій.
8. Виховання українського суспільства в дусі жертвенного патріотизму та громадської дисципліни.
9. Розвиток національної культури.
10. Примусова загальна і фахова освіта.
11. Знищення ворожої і взагалі чужоземної колонізації.
12. Вивласнення без окупу панських земельних маєтків.
13. Вся земля працюючим селянам на основі приватної та громадянської трудової власності.
14. Націоналізація вирішальних галузей промислу в цілях незалежного народного господарства. Всякі концесії чужинцям в промислі, рільництві та інших галузях державно-господарчого життя абсолютно виключені.
15. Приватний почин у тих ділянках промислового виробництва й торгівлі, де він виправдовується інтересами держави й суспільства.
16. Організація робітництва в корпорації в цілях захисту його інтересів.
17. Усіх громадян неукраїнської народності на основі окремих державних законів унормувати під взглядом державної приналежности. З того правила безумовно виключені жиди й ті, що коли будь в тих чи інших формах працювали на шкоду Українського Народу й Української Державності» [19].

Один з теоретиків українського фашизму (або націонал-фашизму) Я.Кравченко писав:
«Що ж являється основним елементом українського фашизму? Любов до свого Народу. Не ненависть до інших народів – як це намагаються впоїти в людство противники фашизму, але власне безгранична любов до свого Народу. Ненависть до інших народів взагалі не входить в поняття фашизму та не є його істинним елементом, подібно як любов до власної матері зовсім не зв'язана з ненавистю до чужих матерів» [20].

Проте в силу своєї відірваності від українських реалій УФЗ. створений переважно з представників наддніпрянської політичної еміграції, не зміг розвинутися у значну політичну силу. На Наддніпрянщині було знищено соціальну базу фашистського руху (середній стан) та введено жорсткий репресивний режим. В Галичині суспільну нішу фашистів заповнили ОУН та ФНЄ. Після окупації Югославії німцями, які недолюблювали фашистів і терпіли Муссоліні лише з геополітичних міркувань, УФЗ було оголошено розпущеним. Спроби відновити Здвиг у Королівстві Хорватії наштовхнулися на протидію Поглавніка усташів А.Павеліча23, який визнавав єдиного репрезентанта українських політичних сил – ОУН А. Мельника (сам Мельник був приятелем Павеліча)...

Тридцяті роки породили й таке явище, як спекуляція на фашизмі. Популярність фашизму призводила до різного роду курйозів. Так на початку 30-х у Львові заявила про себе група під гучною і безглуздою назвою «Українсько-польсько-жидівський трифашизм Галичини»24, яка, окрім декларативних документів, не залишила жодного сліду в історії.

Ряд істориків вважають, щодо зародження фашизму на українському ґрунті причетний перш за все монархічний рух гетьмана П.Скоропадського. Справді, старий гетьман, а особливо його син Данило25 захоплювались ідеєю «Нової Європи» і уважно спостерігали за подіями в Італії, Іспанії, Німеччині. Проте аналіз їх епістолярної спадщини дозволяє твердити, що для Союзу Гетьманців-Державників (СГД) фашизм уявлявся чимось абстрактним, загальним [21]. Українська аристократія, згрупована

{80}
навколо СГД і Скоропадського, в принципі не розуміла проблем середнього стану, а, отже, не приймала й фашизму. СГД була реліктовою групою а сам Скоропадський був здатний у кращому випадку на роль офіційного номінального монарха (як Віттор-Еммануель ІІІ26 у Італії, Томислав II27 у Хорватії тощо). Навіть якби Скоропадському у 1918 році вдалося утримати владу і зберегти незалежність від Роси, його час все-одно минув би до кінця 30-х. Свідченням цьому є поступове усунення з керівних постів у інших європейських державах лідерів типу Скоропадського – М.Горті28 в Угорщині, К.Маннергайма29 у Фінляндії, М.Прімо-де-Рівери30 у Іспанії – та прихід лідерів нового типу, відповідно І.Салаші31, Р.Риті32, Ф.Франко33.

Інша невелика групка монархістів на чолі з І.Полтавцем-Остряницею34 (Українське Національне Козаче Товариство – УНАКОТО) на початку 20-х років стояла на позиціях фашизму, згодом розпочала пошук нових форм і у 30-х зупинила свій вибір на нацизмі. Лідер УНАКОТО за деякими даними вступив у НСДАП, але спроба Остряниці поширити діяльність групи на українські терени наштовхнулася на гостру протидію польських властей, які на протязі 1936-1938 рр. розгромили мережу УНАКОТО на Волині. Згодом представник Остряниці в Україні І.Волошин-Бирчак35 взяв активну участь у створенні УПА «Поліська Січ» і воював у партизанських загонах.

Майже недослідженою є така сторінка політичної історії, як участь українців у російських фашистських групах. Принаймні достовірною видасться інформація про те. що у жилах обидвох лідерів російських фашистів – А.Вонсяцького36 та К.Родзаєвського37 – текла й українська кров. Маловивчені сьогодні також і

{81}
зв'язки українських політиків з французькими кагулярами38 та британською фашистською групою О.Мозлі39. Загадковою постаттю в українському русі виглядає «генерал» О.Вогонь-Горбанюк40, близький до російської фашистської групи А.Вонсянського.

Фінал діяльності фашистських структур в Україні – закономірний. Націоналісти переросли свій дитячій вік і виросли з коротеньких штанців фашизму. Взагалі фашизм можна порівняти з дитячими хворобами: суспільний організм мусить перехворіти фашизмом, аби виробити стійкий імунітет до нього. Радикальне лікування суспільства від фашизму (як це сталося у Європі у 40-х рр.) дає ефект антибіотика: хвороба проходить, але імунітет або не утворюється, або виявляється дуже слабким. Українське суспільство хворіло легкою формою фашизму і перебороло його практично без особливих наслідків. Вже у 1943 р. середовище ОУН видало блискучу полемічну працю Я.Старуха (Ярлана) «Упир фашизму» [22], а згодом інші публіцисти започаткували більш сучасні течії в українському націоналістичному русі — ліберальний та демократичний націоналізми, свободарність тощо.

У подальшому можливі, напевно, різноманітні мутації фашизмоподібних теорій, застосування окремих елементів фашистської доктрини у практиці державного життя. Але все це будуть нові системи, нові теорії, нові доктрини, відмінні від «ур-фашизму»41. Саме тому доцільніше вести мову про загальну форму, яка об'єднує усі подібні течії – ультраконсерватизм, і займатися його вивченням.

А фашизм є предметом вивчення істориків. І не варто обманювати самих себе, нібито фашизм не є притаманним українському народу. Те, що її на наших теренах діяли наші ж фашистські організації – на думку автора доказує лише той факт, що ми є нормальною європейською нацією, якій близькі загальноєвропейські проблеми і яка навіть у роки бездержавності не відставала від ритму європейського життя. Фашизм окрім всього іншого характеризується надмірною пасіонарністю та експансивністю. Дуже природним виглядає бажання нації бути вищою, кращою, більшою за інші. Фальшива історія, згідно з якою ми не мали пасіонарності, а мовчки терпіли поневолення, історія, яку «не можна пити без брому», чітко визначає ціну нам, українцям: один гріш. Можливо, відкривши наново свою історію, оцінимо самі ж себе бодай трохи дорожче?
 
 
 
sparrowhawksparrow_hawk on 26 грудня 2007 15:50 (UTC)
дякую ще раз, дуже цікаво було ознайомитися :0)

які класні 17 пунктів - бери і впроваджуй %)

а чому під замком?

"У 1919 році було зроблено невдалу спробу створити Українську націонал-соціалістичну партію за зразком німецької"

автор трохи загнався. по-перше, у 1919 ніякого націонал-соціалізму ще не було. була німецька робітнича партія. а націонал-соціалістичною вона стане у 1920 р., тоді ж більш-менш буде сформульовано тези націонал-соціалізму і "запатентована" сама ця назва. по-друге, у 1919 партія куд вступив гітлер - лише одна з багатьох правих організацій, їй ще тільки предстоїть вибороти собі місце під сонцем на правому фланзі політичної арени німеччини. ну якщо в Німеччині про неї вже могли знати зацікавлені, то звідки така поінформованність у 1919 р. про якусь німецьку партію ще поки навіть не 2-го, а 3-го ешелону у українців? у 1919 р., у вирі гомадянської війни, коли свої виникаючі та зникаючі політ.структури перерахувати точно ніхто не міг?
Steadfast Tin Soldierjoanerges on 26 грудня 2007 15:59 (UTC)
Оце вичитував скан і думав - явно ці 17 пунктів Спарроу_Гавку до душі припадуть ;)

А про нс-партію в 19-му мені теж дивно... Можливо, помилилися - в 29-му (у поляків в 34-37-му була, наприклад)
lazur24lazur24 on 25 вересня 2009 19:35 (UTC)
Друже, де ти взяв цей метерьял? І чи є в нього писилання на використану літературу?
Steadfast Tin Soldierjoanerges on 25 вересня 2009 21:58 (UTC)
Відсканував з оригіналу.
Бібліографія тут - http://joanerges.livejournal.com/349438.html.