?

Log in

No account? Create an account
 
 
08 травня 2008 @ 10:54
Берсеркознавство для чайників. Випуск 2  
Леонід Залізняк “Образ воїна-вовка в козацькій міфології”

Українська середньовічна міфологія багата на легенди, казки та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, песиголовців, перевертнів. Провідну роль в них відіграє образ вовка, який нерідко ототожнюється з образами собаки та ведмедя. Саме слово “вовкулака” походить від болгарського vlokodlak, що означає “вкритий вовчою шкірою”. Інші дослідники перекладають його як “вовко-ведмідь”.

Археологічні, історичні та фольклорні джерела свідчать про поширення образу воїна-вовка в міфології багатьох індоєвропейських народів з давніх-давен. З курганів початку ІІ тис. до н.е. поблизу м. Тріалеті на Кавказі походять срібні чаші з численними зображеннями вовків. На одній із них вирізьблена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком. Поруч з богом лежать два вовки. Ці зображення на чаші віком майже 4 тис. років є детальною ілюстрацією до міфа про бога воїнів-вовків Óдина, якому поклонялися вікінги у Європі 1 тис. років тому. За давньогерманським епосом, Óдин бенкетує у потойбічному світі з воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні під світовим деревом і пригощає вовкоподібних воїнів вином. Óдин годує двох священних вовків, що лежать біля його трону.

Небесна собака бога Індри Сарама та її діти фігурують у священній книзі стародавніх аріїв Рігведі, вік якої перевищує 3 тис. років. Вовками звали своїх воїнів стародавні іранці, хети, греки, германці. Молодих воїнів у давньоіранських текстах звуть “двоногими вовками”. Валерій Флакка в “Аргонавтиці” згадує військо каспіїв, у складі яких було багато “псів”. Велика кількість давньоіранських імен має виразну вовчу або собачу етимологію.

Нартський епос осетинів, нащадків стародавніх іранців, свідчить, що у давнину дружина воїнів і вовча зграя мали однакову назву. Ім’я пращура нартів Уархага перекладається як “вовк”. Герой Сослан був загартований на вовчому молоці. Причому вовчиць зганяла і доїла пращур всіх собак Салам, яку ототожнюють з небесною собакою Рігведи Сарамою.

Навчання та посвячення у воїни молодих нартів (ініціація) відбувалась у чоловічих військових союзах, що складалися з воїнів-вовків. Початок ініціації збігався зі святом на честь покровителя вовків та воїнів Стира Тутира, що відзначалося у жовтні-листопаді. Юнаки повинні були жити вовчим життям, здобуваючи їжу у військових походах. “Їжа вовка та молодця – в дорозі”, - казали стародавні кочовики євразійських степів. Щоб стати повноцінним воїном, “молодий вовк” мав узяти участь у трьох військових походах (балцах) – однорічному, трирічному і семирічному.

Нартський епос – релікт вірувань та обрядів, що в давнину були поширені у народів індоєвропейської мовної сім’ї. Зокрема, згідно з європейською фольклорною традицією, хлопця обертали на вовка на певний термін – 1, 3, 7 років. Лицарський святий Юрій за провину віддавав вовка-перевертня у служіння людині на 1 або 3 роки. Чи випадкове співвідношення цих термінів з нартськими балцами? Можливо, в давнину саме стільки тривала ініціація, “вовче життя” юнаків у первісних військових громадах не лише осетинів, а й інших індоєвропейських народів.

Пізньоантичний автор Поліон сповіщав, що кімерійців з Малої Азії вигнали воїни-пси скіфів. А.І.Іванчук переконливо довів, що походи скіфів на Малу Азію у VII – VI ст. до н.е. мали характер балців, тобто експедицій воїнів-вовків – членів військових союзів.

Цікаво простежити трансформацію верховного військового божества індоєвропейських народів. Як правило, це бог громовержець та драконоборець, що часто фігурує в подобі вовка. Його прототип – бог Індра Рігведи, якого супроводжує небесний собака Сарама. Двійник Індри в осетинів – військовий бог Уастирджі, що нерідко виступає в образі вовка. Бога стародавніх германських воїнів Óдина супроводжують два священні вовки, та й сам він нерідко постає у подобі вовка.

Внаслідок християнізації Óдин, Уастирджі та інші поганські божества війни були замінені святим Юрієи, що став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юр успадковує вовчі атрибути своїх попередників. Він – господар, годувальник вовків, іноді перебирає вовчий образ, що яскраво простежується за фольклором балто-слов’янських народів. На Поліссі та в Литві вовків нещодавно звали хортами святого Юра.

Образ воїна-вовка виразно простежується у тюрко- та монголомовних степових народів від Байкалу до Дунаю: монголів, бурятів, якутів, киргизів, туркменів, каракалпаків, калмиків, гунів, половців. Кочовики євразійських степів називали себе “синами вовків”. Вовк вважався пращуром Чингісхана і, за легендою, йшов перед військом монголів. На знаменах стародавніх тюрків було зображено вовчу голову. На час битви степові богатирі переверталися на вовків. Бурятський герой у бою “наполовину ненаситний вовк, наполовину поруділий ведмідь”. У фольклорі степовиків воїна-героя називають сином вовка, вовком степів, вовком пустель, сивим вовком. Дружина воїнів у бою порівнюється з вовчою зграєю у стаді баранів.

Звіроподібний воїн – характерний персонаж лицарських ватаг ранньосередньовічної Європи.

У І-ІІ ст. н.е. римський історик Тацит писав, що передовим загоном війська германців були воїни, що наводили жах на ворога звіриною зовнішністю. Ці найхоробріші бійці як відзнаку носили залізні кільця, не мали ні сім’ї, ні домівки, ні землі. Утримувані общиною професійні воїни з презирством ставилися до мирної праці та законів.

Особливо численні згадки про воїнів-звірів знаходимо в скандинавських сагах, де вони фігурують під назвою “берсерків” (“тих, що перевтілились у ведмедів”). Вони імпульсивні, люті, жорстокі, безсоромні, схильні до оргій. Їхній бог Вотан, або Óдин, що означає “скажений, шалений, несамовитий, лютий”. В образі звіра вони втілюються, надягаючи замість одежі вовчу чи ведмежу шкіру. Перед боєм вони доводять себе до нестями ритуальними танцями та наркотичними напоями. У бій берсерки йшли першими, виючи по-вовчому, гризучи щити, зриваючи з себе лати і навіть одяг. Сага про інлінгів сповіщає, що “бог Óдин зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні, як пси чи вовки”. Їх не можна вразити звичайною зброєю, а тільки срібною або осиковим кілком. Падають вони на полі бою не від ран, а від втоми.

Спочатку берсерки були членами чоловічих військових союзів первісних германців, де відбувалася ініціація молоді. Наслідуючи римських вельмож, що оточували себе охоронцями, германські вожді також почали створювати військові ватаги. Ці прообрази лицарських дружин середньовічної Європи спочатку комплектувалися з професійних воїнів – берсеркрів. Такою самою ранньолицарською ватагою була дружина київських князів ІХ-Х ст.

Протягом І тис. н.е. берсеркри були постійними компонентом лицарських ватаг різних країн Європи. Тому середньовічна геральдика так багата на зображення звірів: левів, ведмедів, вовків, а воїнів й досі часто порівнюють з дикими звірами (“хоробрий як лев”). Перевтілюючись у звіра під час бою, берсеркр, за повір’ям, вночі обертався на справжнього вовка чи ведмедя. Звідси походять численні легенди народів Європи про вовкулаків, песиголовців, перевертнів.

У ІХ-ХІ ст. берсеркри становили основу війська вікінгів. Однак імпульсивність і некерованість воїнів-звірів поступово входять у протиріччя з централізованою королівською владою та християнською релігією, що поширюється в цей час в Європі. Починаючи з ХІ ст. слово “берсеркр” вживається в значенні “ізгой” і набуває негативного змісту. У скандинавських сагах, записаних у ХІІІ ст., берсеркрів зображено істотами, які викликають жах. відразу і знаходяться поза законом.

У сазі про Вотнедала розповідається про єпископа Фрдеріка, який приплив до Ісландії, де виявилося багато берсеркрів. У приступах шаленої люті вони тероризують населення, творять насильства, викрадають жінок, виють як пси, гризуть щити, ходять по розпеченому вугіллю. Всіх, хто чинить опір, берсеркри вбивають на поєдинках. Єпископ вчить паству жахати їх вогнем, забивати кілками (тому що залізна зброя їх не бере), а трупи скидати до яру.

У Скандинавії легенди про берсеркрів та вовкулаків існували впродовж тривалого часу. Ще у ХІХ ст. у Данії вірили, що той, хто одягне залізного ошийника чи ведмежу шкіру, перетвориться на ведмедя.

Отже, воїни-звірі, що відіграли важливу роль при формуванні військово-лицарської культури середньовічної Європи, в давнину були членами військових чоловічих союзів первісних племен. Ці утворення та пов’язані з ними ритуали та вірування простежено у багатьох індоєвропейських народів: індоіранців, хетів, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов’ян. Провідну роль у міфології чоловічих союзів відігравав образ воїна-вовка. Всі члени союзу вважалися вовками, головним божеством війни був вовк, ініціація молоді полягала у засвоєнні юнаками певних вовчих рис. Молоді воїни повинні були жити далеко від поселень “вовчим життям”, тобто постійно воювати та грабувати. Воїн-вовк є постійним персонажем фольклору більшості тюркомовних і монголомовних кочовиків степової зони Євразії.

Образ воїна-вовка добре відомий у минулому України. Ще 2500 років тому Геродот писав, що неври кожен рік на кілька днів перетворюються на вовків, а потім знову приймають людську подобу. Вчені локалізують племена неврів у Поліссі і пов’язують з милоградською археологічною культурою скіфської доби. До речі, милоградських памятках відомі ритуальні поховання собак. Сліди культу вовка як тотема-пращура на Поліссі збереглися до ХХ ст. Донедавна тут вірили, що при зустрічі з вовком у лісі слід сказати йому: “І я вовк”, і він тебе не зачепить.

Саме в Поліссі, за Б.О. Рибаковим, були поширені казки про богатиря, народженого собакою, - сукиного сина, Сучича, Сученка. Під час зимового сонцестояння відбувалися так звані вовчі свята, коли колядували у вовчих шкірах. Очевидно, цей ритуал був основою фантастичних свідчень Геродота про неврів-вовкулаків. Короткий зимовий день, а також сонячне затемнення пояснювали тим, що небесний вовк ковтнув сонце.

Назва свята, ймовірно, пов’язана з сузір’ями Великого та Малого Псів, що саме взимку сяють на небосхилі. Стає зрозумілим, чому саме два вовки супроводжують богів війни у міфах різних індоєвропейських народів. У арійців два пси, народжені священним собакою Рігведи Сарамою, супроводжують бога Яму. Два священних вовки – постійний атрибут германського Óдина, а пізніше святого Юра. Два величезні вовки нібито бігли перед військом Чингісхана.

“Їде Тугарин та Змієвич,
Попереду біжать та два сірих вовки”.

Вперше зображення двох священних вовків з’являється на кам’яних стелах найдавніших індоєвропейців північнопричорноморських степів (Сватове, Керносівка). Це є свідченням того, що індоєвропейська міфологічна традиція значною мірою сформувалася у південноукраїнських степах 5 тис. років тому.

Вовчі свята відбувалися на початку зими у багатьох індоєвропейських народів, зокрема у стародавніх персів та осетинів. Саме в цей час юнака оперезували бойовим поясом зі зброєю і він ставав справжнім воїном-вовком.

Стародавні індоіранці 3 тис. років тому посвячували юнака у воїни, оперезуючи його поясом зі зброєю. Цей обряд означав перехід хлопчика до стану дорослих чоловіків-воїнів, що розцінювалося як друге його народження. Так само, за Тацитом, після навчання у вовчих чоловічих громадах посвячували у воїни і стародавні германці І ст. н.е. В Європі обряд оперезування юнака з мечем був основою ритуалу висвячення у лицарі аж до пізнього середньовіччя.

В Україні бойовий пояс відомий вже 5 тис. років тому. Пояс з різноманітною зброєю на ньому обов’язків елемент кам’яних зображень індоєвропейських воїнів, які мешкали в українських степах 5 – 3 тис. років тому. Наприклад, більшість кам’яних статуй кімерійських воїнів, що жили у Причорномор’ї близько 3 тис. років тому, являють собою кам’яний стовп з вибитим на ньому поясом із різноманітною зброєю. На стелах неіндоєвропейських народів Причорномор’я, зокрема половців, бойовий пояс або повністю відсутній, або ж зображений дуже невиразно як другорядний елемент.

У княжі часи воїн, чарівник-волхв чи просто чоловік обертався на вовка, оперезуючи себе священним поясом-наузом. Вовкулака повертав людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. У повчанні проти поганства Кирила Туровського ХІІ ст. читаємо: “Согреших, наузи вязах на себе і к волхвам, к чародеям ходих…”. На срібному браслеті ХІІ ст. з Городища в Галичині зображено такого вовка-перевертня, оперезаного орнаментованим поясом-наузом.

Такий обрядовий пояс згадується і в українському фольклорі. За переказами, чоловіка перетворюють на вовка, оперезавши його заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Якщо цей пояс зняти, вовк знову стане людиною. Під вовчою шкірою вбитого вовкулаки нібито знаходиться шкіряний пояс.

Бойовий пояс праіндоєвропейців зберігся до наших часів у традиційному одязі корінних мешканців Карпат гуцулів. Мається на увазі черес – широкий шкіряний чоловічий пояс, багато оздоблений металом, тисненням, пристосований для носіння топірця, ножа, кресала, люльки, грошей тощо. Як відомо, гуцульський юнак ставав справжнім легенем, коли батько дарував йому черес.

Поряд з бойовим поясом важливим атрибутом індоєвропейського воїна була гривна – шийна прикраса з золота, срібла, міді чи заліза. Наявність металевого обруча на шиях воїнів-вовків стародавніх германців відзначав Тацит. Скандинавські воїни-скальди у гімнах називали своїх конунгів “даруючими кільцями”. Донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка одягла металевий ошийник, перетворюється на вовка.

В українському фольклорі людину інколи обертають на вовка, пов’язавши їй на шию мотузок чи хустку. Можливо, ці ошийники та шийні хустки пов’язані з металевими гривнами, що носили варварські воїни-вовки у давнину. До речі, на кам’яних стелах найдавніших індоєвропейських воїнів Північного Причорномор’я обов’язковим елементом є не лише бойовий пояс, а й гривна. Отже, поряд з поясом зі зброєю гривна – важливий атрибут вбрання індоєвропейських воїнів з найдавніших часів. Гривни обов’язково присутні на кам’яних стелах скіфських воїнів. Кельтські воїни античності носили гривни-тарквеси. Металеві шийні обручі-гривни масово-поширилися в Європі серед професійних воїнів у І тис. н.е. В часи пізнього середньовіччя гривна трансформується у масивний ланцюг з срібла чи золота, який носила європейська військова аристократія до XVIII ст. включно.

Про значне поширення дохристиянського військового культу вовка у Київській Русі свідчать народні казки, билини київського циклу, літописи, літературні твори, зокрема “Слово о полку Ігоревім”. Згадаймо численні казки про залізного вовка-перевертня, що як справжній дружинник служить царевичу. Звіроподібні воїни ж персонажами багатьох билин:

“Заревів Ілля Муромець та по-звіриному…”

Добре відомі з давньоруських джерел князі-волхви, чаклуни, перевертні, що нерідко набувають звіриної подоби. Традицію цю започатковано віщим Олегом:

“Обернувся Вольга лютим звіром,
І пішов Вольга у темнії ліси,
Звірів всіх він порозганяв…”

Щодо цього дуже цікава історична постать Всеслава Полоцького – князя-чарівника та перевертня. За літописом, мати народила його від волхвування. Волх Всеславич одноіменної билини, на думку вчених, ніхто інший, як Всеслав Полоцький.

“Дружина спить, так Волх не спить,
Він обернеться сірим вовком”.

До речі, “вовк” і давньоруський “волхв” – одне й те саме слово. Власне, це германське “wolf” у давньоруській транскрипції. Адже латинська f кирилицею передається двома літерами – “хв” (наприклад, Хведір). Яскраве зображення князя Всеслава як чарівника, воїна-перевертня, вовкулаки маємо у “Слові о полку Ігоревім”:

“…скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода,
окутався у синю імлу…”
“…скочив вовком до Немиги”
“Всеслав-князь людям суд чинив,
Князям городи городив,
А сам вночі вовком бігав.
Із Києва добігав до півднів у Тьмутаракань,
Великому Хорсові вовком путь перебігав”

Взагалі образ воїна-вовка один з провідних у “Слові”:

“А мої ті куряни – свідомії кмети…
Саміі скачуть як ті сірії вовки в полі”.

Або:

“Коли Ігор соколом полетів,
То Влур вовком помчав”.

“Повість минулих літ” під 1097 р. сповіщає: “… яко бисть полунощі і встав Боняк, від’їхав від вої і почав вити вовчськи і вовк озвися йому і почаша вовки вити мнозі”. Хан Боняк сприйняв це як щасливе знамення перед битвою.

Українські легенди, перекази та казки про козаків-характерників, вовкулаків-перевертнів, песиголовців свідчать, що стародавній культ воїна-вовка увійшов складовою частиною до міфології козацтва. Елементи військового культу збереглися далеко не у всіх оповідях, але досить часто їх можна реконструювати. Так, у казках про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що, як відомо, був спадкоємцем бога воїнів-вовків Óдина і покровителем середньовічного лицарства Європи. Тому Юр оточений вовками, що служать йому, призначає кожному з них здобич і навіть особисто варить їжу. Цей міфологічний сюжет стає зрозумілим, якщо нагадати, що вожді ранньосередньовічних військових ватаг розплачувалися за військову службу з дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Згадаймо билинні бенкети Володимира Київського з дружиною чи германського Óдина у Валхаллі.

Песиголовці, за переказами, спеціалізувалися на викраденні людей і особливо жінок. Останнє, зокрема, характерне для чоловічих військових союзів, члени яких, як відомо, були неодруженими. Під час християнізації Європи церква поставила берсеркрів поза законом і через те, що вони викрадають жінок. Відомо багато варіантів казки про витязя, що обертався сірим вовком та викрадав царівну. Цей гріх водився як за дружинниками давньоруських князів:

“…помчали красних дівчат половецьких” (“Слово о полку Ігоревім”),

так і за козаками:

“Підманули Галю, забрали з собою”.


За відомим казковим сюжетом, песиголовець викрадає дівчину і тримає у своєму домі. Витязь-визволитель не застає песиголовця вдома. Дівчина показує у винному льоху посудину з рідиною, яку п’є песиголовець перед боєм, щоб стати непереможним. Витязь напивається чудодійного зілля, а рештки виливає. Повернувшись, песиголовець не знайшов свого напою і був переможений богатирем.

Легенда про чудодійний напій песиголовців стає зрозумілим, якщо згадати про священну наркотичну рідину Рігведи соому. “Вовками сооми” звалися певні групи воїнів у саків Середньої Азії. Як відомо, берсерери І тис. н.е. Європи пили перед боєм наркотичний напій, що перетворював їх на непереможних воїнів-вовків.

Отже, в минулому багатьох індоєвропейських народів простежується міфологічний комплекс вовкулаки. Він чаклун, звичайна зброя його не бере, а лише срібна чи осиковий кілок. Вовкулака носить бойовий пояс, гривну, п’є перед боєм наркотичну рідину, викрадає жінок. Певні аналогії цього комплексу простежуємо у фольклорному образі козака-характерника.

Козаки-характерники, яких також називали химородниками, голдовниками, знахарями, дванадцятьма мовами говорили, із води сухими виходили, на людей сон та ману насилали, у річки переливалися, переверталися на вовків та інших тварин, по суху, як по воді, на човнах плавали, пославши на воду повсть, як по землі ходили, могли жити під водою, мали дзеркала, в яких було видно, що робиться за 1000 верст. Їх ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні стріла, ні звичайна куля (а лише срібна) не брали. Кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили дуже довго і були надзвичайно сильними. Особливо рельєфно в образі козака-характерника виступає його здібність перекидатися вовком і невразливість від залізної зброї та куль. Прямі аналогії цим рисам знаходимо у давньогерманських берсеркрів, що вказує на генетичний зв’язок уявлень про козаків-характерників з стародавнім культом воїна-вовка.

У поетизованому та героїзованому вигляді виступає у народних переказах січовий отаман-характерник Іван Сірко, який багато в чому нагадує давньоруського князя-волхва Всеслава Полоцького. Це безкомпромісний, непереможний борець з хижаками степів – татарами й турками, захисник і визволитель українського народу. За фольклорною традицією, Сірко був чаклуном, татари звали його шайтаном. Був він дуже сильним, жив довго і ніяк не міг померти. Міг сон та ману напускати, знав де що робиться, перевертався ввком або хортом, ні шабля, ні куля його не брали. Очевидно, що фольклорний образ Сірка склався під певним впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, які, вирогідно, були ще досить поширені в Україні за часів пізнього середньовіччя.

Саме прізвище Сірко носить виразну вовчу етимологію і, ймовірніше, було козацьким прозвищем отамана, яке він отримав від козаків згідно з січовою традицією. До речі, заслуговує на увагу походження слів „сірома, сіромаха, сіромашня”, які означають найбіднішу, безрідну та бездомну частину козацтва. У народних піснях епітет „сіромаха” однаково вживався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Певне світло на це питання проливає стародавнє індоєвропейське повір’я, за яким людина, яка вчинила тяжкий злочин і опинялася поза законом, перетворювалася на вовка. Як відомо, на Запорожжя нерідко втікали порушники законів.

Фольклорний образ отамана-перевертня і характерника Сірка являє собою пізній прояв традиційного для української історії персонажа – князя-перевертня і чаклуна. Його прообразами в часи Київської Русі були віщий Олег, волхв Всеслав Полоцький, а більш пізнім аналогом Семен Палій. Привертає той факт, що чаклунські здібності, зокрема вміння обертатися на тварину, князя Всеслава чи отамана Сірка не викликали негативної реакції ні в сучасників, ні в сучасників, ні в нащадків. Навпаки, ці образи героїзовані у фольклорних і навіть історичних джерелах.

В українському фольклорі ставлення до вовка не є ворожим. Він не тільки дружинник-перевертень, який вірно служить царевичу, а й ворог усякої нечесті. У балто-слов’янській демонології вовки їдять чортів, упирів, відьом, гадюк. Нейтральне або навіть позитивне ставлення до вміння воїна чаклувати та обертатися вовком виразно простежується не лише в давньоруських, а й у пізньосередньовічних українських легендах. Наприклад, у переказах про козаків-характерників навіть вовкулака нерідко зображений, як звичайна істота, що бігає селом, пасе стадо за дорученням пастуха, корови його не бояться, а люди дають їсти.

Отже, воїн-вовк, чаклун і характерник був не чимось чужим, загадковим і ворожим, а традиційним і добре відомим персонажем української історії з давніх-давен. Прямим доказом цього є стародавнє ім’я Вовк, Вовчик, що пізніше стало побутовою формою давньоруського імені Володимир. У первісні часи, коли воїн-вовк був звичайним членом суспільства наших пращурів, це ім’я уособлювало такі військові якості, як мужність, силу, нещадність до ворогів і давалося хлопчикам – майбутнім воїнам.

Таким чином, образ козака-характерника склався під впливом залишків стародавнього культу воїна-вовка. Є підстави твердити що козацтво не запозичило його від сусідів, а успадкувало безпосередньо від культури Київської Русі. Про це свідчить однотипність переказів про вовкулаків, песиголовців, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Дніпра до Балтії, а також їх давні місцеві корені. Простежується безперервний розвиток образу воїна-вовкулаки в українській міфології з дохристиянських часів через культуру Київської Русі до пізнього середньовіччя включно.

Прямі паралелі між образами князя-волхва ХІ ст. Всеслава Полоцького та козацького отамана-заракерника Івана Сірка вказують на тісний духовний зв’язок козацької міфології з військово-дружинною культурою Київської Русі. Це свідчить про глибокі генетичні зв’яз ки козацтва з військово-лицарською культурою Європи. Адже дружини київських князів ІХ – Х ст. були різновидами ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів. Значна кількість архаїчних елементів у культурі та побуті козацтва пояснюється його генетичним зв’язком з дружиною княжої доби, що, як і все європейське лицарство, сформувалося на основі традицій чоловічих військових союзів первісності.

Джерело: Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – С. 151 – 163.

NB Оцифровано в рамках проекту „Архів партії”. Стиль та орфографію автора збережено. Точка зору автора не обов’язково збігається з поглядами власника цього ЖЖ
 
 
Дислокація: там само
 
 
 
sparrowhawksparrow_hawk on 08 травня 2008 10:59 (UTC)
дякую!

"Песиголовці, за переказами, спеціалізувалися на викраденні людей і особливо жінок. Останнє, зокрема, характерне для чоловічих військових союзів, члени яких, як відомо, були неодруженими"

ще доречним буде згадати викрадення сабінянок римськими юнаками. а для римлян вовк - тотем, брати-засновники міста вигодувані вовчицею, як відомо