Steadfast Tin Soldier (joanerges) wrote,
Steadfast Tin Soldier
joanerges

Червоні аватари України: Забутий пасинок революції

Після розпаду Російської мперії українські землі стають однією з головних арен для кровопролитних боїв та безжалістних битв. Червоні, білі, жовто-блакитні, чорні, зелені, інтервенти... В цій круговерті зявлялися найрізноманітніші формації, появу яких за інших умов складно було б уявити... Серед них – і Червоне козацтво. Мабуть єдина в той час регулярна червоноармійска формація, яка позиціонувалася як українська за характером (навіть порівнюючи, скажімо з Таращанською чи Богунською дивізіями)...
Зрештою, навряд чи могло бути інакше в армії, яка створювалася й воювала під гаслами інтернаціоналізму. Але природа бере своє – і в Червоній Армії виникають естонські, латишські, башкірські тощо підрозділи. Дійшов час і до України – якщо існував власний червоний уряд – Народний Секретаріат, власні органи влади і т.п., то й військо мало бути своє.
Про Червоне козацтво свого часу (якщо не помиляюся в 1967 р.) була видана книжка, але з нею не ознайомився, тож спробую зібрати мозаїку з тих уламків, на які таки натрапив.

Суперечливі оцінки

Організатором цього підрозділу був Віталій Маркевич Примаков. Сам він оцінював своїх підлеглих дуже високо: «Орача впізнають по першій борозні, воїна — по першому бою. Не легко завоювати славу в першому бою, а ще важче — після першої поразки. Я вірю в успіх, вірю в бойову відвагу наших червоних козаків».
Натомість сучасний дослідник Ярослав Тинченко відгукується про Перший Червоний козацький полк не надто прихильно: “Як виявляється з мемуарiв колишнього командира 1-го Червонокозачого полку Тараса Юшкевича, в частинi зiбралися вiдчайдушнi рубаки – справжнi шибайголови. Хтось iз них нюхав кокаїн, хтось займався мародерством, хтось пив. Були, звiсно, й зразковi бiйцi, але, щоб приструнити iнших, Примакову пiсля закiнчення бойових дiй довелося застосувати найсуворiшi заходи до «червонцiв». Четверо козакiв, спiйманих на пограбуваннi, було розстрiляно перед частиною. Ця iсторiя отримала широкий розголос, на Примакова в ЧК навiть завели справу, але його дiї в Москвi були визнанi правильними”.
А ось як описував червоний командир червонокозаків (опис стосується літа 1921 р., коли ті запекло воювали з махновцями): «Истреботряд был встречен у западной окраины села Коровинцы: «лихие червонцы» двигались в стройном порядке, с хором трубачей, первые шеренги при пиках, настроение бодрое, веселое».
Тим не менше відчайдушні рейди червоних козаків справляли враження і на своїх, і на ворогів. А повоювати їм довелося досхочу: й проти Центральної Ради, і проти білих Дєнікіна та Врангеля, битися з махновцями та підрозділами німецьких окупаційних військ, йти в похід на Польщу…
Варто наголосити, що Червоне козацтво вважалося одним з найкращих і найнадійніших підрозділів в усій Червоній Армії.



“Батько Примак”

Саме “батечком-отаманом” називали червонокозаки свого командира. Віталій Примаков народився 18 (30) грудня 1897 р. в с. Семенівка (інший варіант, що зустрічається, - Семенівці, нині Чернігівська область) в сiм’ї вчителя. У Чернiгiвськiй гiмназiї сидiв за однiєю партою з Юрiєм Коцюбинським – сином письменника i мiцно з ним здружився. В деяких публікаціях Віталія називають навіть прийомним сином Михайла Коцюбинського. Саме тут, в товаристві Юрія, Примаков стає ярим прихильником революційних ідей, в 1914 р. вступає до більшовицької партії.
У 1915 за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджений до заслання у Сибір. У квітні 1917-го повернувся з заслання, завдяки своїй невгамовнiй енергiї та вiдмiнним органiзаторським здiбностям, потрапив до верхiвки українських бiльшовикiв. З травня — член Київського комітету РСДРП(б). Як чоловiк молодий, але досвiдчений i перспективний, Вiталiй Примаков був направлений до Петрограда, де закiнчив так звану «воєнку» – найпершi, ще пiдпiльнi, курси пiдготовки бiльшовицьких командних кадрiв. Брав участь у жовтневому перевороті, член ВЦВК другого скликання. Відтак вирушає в Україну…

Формування Червоного козацтва

Щодо створення ЧК, то Тинченко стверджує, що “з українцiв вдалося навербувати лише одну сотню. Другу довелося набирати з харкiвських червоногвардiйцiв – латиських робiтникiв, евакуйованих царським урядом у 1914 роцi разом з особливо цiнними верстатами з Риги. Влiтку 1918 року Червоне козацтво поповнилося таким цiнним придбанням, як сотня iнгушiв – iз вершникiв iнгуського кавалерiйського полку ще старої росiйської армiї, а також цiлим iнтернацiональним ескадроном з австрiйських й угорських перебiжчикiв”.
Натомість В. Савченко твердить, що основою для формування червонокозачого полку стали 300 бійців т.зв. 2-го українського запасного полку. Цей підрозділ було створено Омеляном Волохом восени 1917 р. в Харкові в результаті українізації 234-го запасного полку колишньої імперської армії. 10 січня 1918 р. підлеглі Волоха були раптово роззброєні червоногвардійцями під командуванням Примакова (сам Волох з півсотнею встиг виїхати в Полтаву, де ще зберігалася влада УНР, решта 700 вояків були розпущені по домівках).
Як би там як – вже невдовзі червоні козаки Примакова разом з харківськими червоногвардійцями вирушили на Київ…

Перші перемоги в братовбивчій війні

На той час головнокомандувачем військ Української радянської республіки за рекомендацією Леніна призначають заступника народного секретаря з військових справ радянського уряду України Юрія Коцюбинського, друга Примакова ще з дитячих років. Юрко Коцюбинський ще в 1913 році вступив в РСДРП(б), був учасником штурму Зимового палацу. Серед найрізноманітніших формувань, що підпадали під керівництво Ю. Коцюбинського – частин колишньої царської армії, які перейшли на бік радянської влади, матроських загонів та червоногвардійців, червоні козаки Примакова вирізнялися відчайдушністю та позиціонуванням саме як український підрозділ.
Після того як червоні таки взяли столицю, штаб В. Примакова розмістився у Києві на вул. Спаській № 12 (тут вбуло встановлено меморіальну дошку Червоним козакам). Згідно з твердженням української Вікіпедії на той час більшість командного складу, а також рядових бійців ЧК були неукраїнці, а в Києві, де червонокозаки несли переважно охоронну службу, вони були причетні до масового терору над населенням.

Вони теж були в ЧК

Серед загалу червонокозаків можна назвати і кілька яскравих імен. Наприклад Георгій Пятаков. На початку 1918-го він був комісаром (керуючим) Державним банком РСФРР.
Як прихильник ліворадикальних позицій в партії, на знак незгоди з підписаним 3 березня 1918 р. у Брест-Литовському договором Г. Пятаков залишив високу посаду і вирушив в Україну. Разом з тодішнім керівником українського радянського уряду Є. Бош, яка, до речі, також залишила міністерську посаду, щоб не входити в колізію з офіційною позицією партії, він вступив до Червоного козацтва, яке намагався стримати наступ німецько-австрійських військ на напрямку Гребінка — Ромодан — Полтава. Про свою тодішню діяльність писав дуже скромно: «Вступив до загону Примакова, в якому виконував різні посади: вів політроботу, випускав газетку «К оружию!», чинив суд і розправу, їздив у розвідку і був кулеметником». До речі, саме тоді в українських газетах з’явилися численні повідомлення про розстріл гайдамаками між Ромнами і Лохвицею Г.Пятакова, Є.Бош, В.Примакова. Лише через кілька днів з’ясувалося, що розстріляно бійців іншого червоного загону, а примаковці з упертими боями відступали до Харкова.
На першому ж пленумі ЦК КП(б)У Г. Пятакову було довірено стати першим в історії республіканської компартії секретарем ЦК (тоді така посада була єдиною). Ставши на чолі Компартії України він водночас увійшов до Закордонного бюро ЦК і Всеукраїнського Центрального Військово-революційного комітету.




Цікаво, що в Червоному козацтві воювала й донька Михайла Коцюбинського Оксана, яка стала дружиною В. Примакова. Оксана Михайлівна народилася 10 травня 1898 року в Чернігові. Михайло Михайлович покладав надії на те, що його маленька кароока дівчинка з каштановими кучерями продовжуватиме літературну діяльність батька. Написані Оксаною вірші та оповідання були схвалені М. Коцюбинським та його товаришем Максимом Горьким. Але дівчина долучається до революційної молоді, яку очолював старший брат Юрій.
В ті буремні роки громадянської війни Оксана була ще й розвідницею, зв’язківцем між загонами Червоного козацтва і центральним повстанським комітетом у нейтральній зоні. Оксана знала французьку і німецьку мови і це допомагало їй читати ворожу пошту і документи в оригіналах. Крім агітаційно-пропагандистської роботи (вона займалася випуском червонокозацької газети «К оружию»), Оксана Михайлівна виконувала обов’язки медсестри, прала білизну бійцям, писала за них листи їхнім рідним і друзям. Померла Оксана Михайлівна Коцюбинська в Москві в січні 1920 року від пологів. Дитина, яку народила, теж померла в той же день. Вона похована на Ваганьківському кладовищі в Москві
Наймолодший син видатного українського письменника – Роман Коцюбинський (народився 2 вересня 1901 року в Чернігові) також опинився у ЧК – він був військкомом корпусного господарства Першого кінного корпусу Червоного козацтва. Після завершення війни працював тривалий час на партійній роботі в Одесі та науково-освітній в Академії наук у Харкові, був директором музею батька в Вінниці. Репресований, розстріляний 29 грудня 1939 р. Посмертно реабілітований.

Життя триває, точиться війна…

У квітні 1918 р. полк відведено на Донбас і перетворено у перший Катеринославський партизанський загін, який діяв у «нейтральній зоні» між РРФСР і Україною.
Восени 1918 р. Примаков приймає участь у формуванні 1-ої української радянської дивізії як командир полку Червоного козацтва. В грудні того ж року за наказом Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету Примаков та його полк увійшли до складу 2-ої української радянської дивізії. У кінці 1918 – на початку 1919 рр. полк ЧК розгорнули в бригаду, яка приймала активну участь в боях з військами Директорії УНР.
Ось як подальший розвиток ЧК описує Я. Тинченко: “На початку 1919 року 1-й полк Червоного козацтва розгорнувся удвiчi за рахунок мобiлiзованих українцiв i поповнень iз Росiї, потiм став бригадою, а в серпнi 1919 року – 8-ю кавалерiйською дивiзiєю робiтничо-селянської Червоної Армiї. Входили до цiєї дивiзiї московський, латиський i залишки кiлькох орловських кавалерiйських полкiв, червонi кубанцi, добровольцi з Уралу. Всi вони звалися Червоними козаками”.
У березні — квітні 1919 р. червонокозаки перейшли до партизанської тактики рейдів у тилу військ УНР. У травні того ж року вони боролися з повстанням отамана Григорієва, а у липні — вересні – приймали участь у боях проти Денікіна на Донбасі.
У листопаді 1919 на базі бригади (разом з 14-ю кубанською кавалерійською бригадою і латиським кавалерійським полком) сформовано 8-у Червону козачу дивізію, яка за наказом командування здійснила рейд по тилах денікінців.
У листопаді 1919 - лютому 1920 рр. ЧК – на вістрі нового наступу червоних проти Денікіна, з боями пройшло Донбас і дійшло до Криму. У січні 1920 р. до 8-ї дивізії було приєднано 1-й московський полк і включено її до 13-ї радянської армії. У квітні того ж року червонокозаки воюють в південній Таврії проти врангелівців.
У квітні 1920 р. цю частину спрямовують на Західний фронт – боротися в складі 14-ї радянської армії проти польських та українських (Директорії) військ. У серпні козаки Примакова рейдують під Проскуровом і Старокостянтиновом, переходять Збруч, доходять аж до Болехова й Стрия.
При відступі Червоної Армії червонокозаки зазнали сильної поразки від частин отамана Тютюнником. З підлеглими цього відчайдушного командира петлюрівців вони ще поквитаються через рік…



Після польсько-радянського перемир'я у жовтні 1920 р., залишки 8-ї дивізії ЧК об’єднали з 17-ю кавалерійською дивізією (в її складі на той час були переважно кубанці й башкири). В результаті було створено перший кінний корпус ЧК.
Восени 1921 р. 1-й Кінний корпус червоного козацтва імені Всеукраїнського ЦВК на чолі з В.Примаковим (у складі 1-шої і 2-гої кавдивізії) був задіяний для оточення й ліквідації Української партизансько-повстанської армії під командуванням Ю. Тютюнника, яка спробувала прорватися в УРСР з території Польщі та підняти повстання проти радянської влади.

Проти батька Махна

З початку 1921 року підрозділи ЧК залучаються до боротьби з махновцями. В чей час запеклі бої між червоними та чорними розгортаються на лінії Ромни-Недригайлів. Коли 26 червня того року батько Махно прибув у район Недригайліва, то опинився під нищівними ударами червоних козаків П. Григор’єва та частин 7-ї дивізії РСЧА.
Через два дні махновці, кинувши обоз, відбили під Недригайловом атаку піхотного підрозділу червоних і ледве встигли на тачанках вирватися біля с. Кімличка та с. Сакуниха з кліщів 487-го полку Володимирівської дивізії та загону червонокозаків П. Григор`єва. Чорні втратили в бою 56 загиблими, а червоні – майже усіх командирів, у т.ч. начштабу Бучкова та рідного брата-ад’ютанта Григорьєва. Червоні козаки комбрига Григор’єва переслідували супротивника в районі сіл Хоружівки, Беседівки, Гринівки та Біжівки. Біля Хоружівки кілька сот махновців зайняли кругову оборону, виставивши на головних напрямках до 30 кулеметів.
Червонокозаки 30 червня атакували їхні рубежі, змусивши відступити до Беседівки. Відступаючи, повстанці Махна в своєму тилу атакували кавалеристів червоного командира Нікуліна. Якби не брат відомого командира червоних козаків Володимир Примаков з двома сотнями бійців, то хто зна, як би все скінчилось.
Це був справді запеклий бій. Махно сам водив у атаку кулеметні тачанки, а в напружений момент кинув у бій навіть свій штаб і особисту охорону. З боку червоних у бою особисто брав участь, крім Володимира Примакова, комісар першого полку І.Куликов, який згодом помер від отриманих ран. Червоні козаки під Беседівкою захопили знамено махновців, козак Марко Баринов зарубав махновського прапороносця.
Під натиском переважаючих сил червоних формування Махна відступали, але раз у раз зупинялись і вступали в бій. Втрати з обох сторін були значними. Лише червоних командирів загинуло 14 чоловік.
Ось як описував ті бої один з червониз командирів: «В то время, как в районе Хоружевки банда была атакована с двух сторон 488-м и 60-м полками и, разрезанная на две части, меньшей своей группой бросилась на юг в с. Будки, где ожидал ее отряд на грузовиках, большей же частью с самим Махно во главе, устремилась к северу. Т. Эйдеман со всей конницей Григорьева быстрым маневром настиг противника в районе Костичева-Луценков. Атакованная червоными казаками банда подверглась беспощадной рубке. По всему полю рассеялись махновцы, ища спасения в бегстве, и лишь часть наиболее стойких бойцов под личной командой какого-то атамана сгруппировалась под черным своим знаменем, отстреливаясь с пулеметов...
Другая группа махновцев, отступив на с.Будки, подверглась иной участи: первый батальон 58-го полка не успел вовремя подойти, отряд же на грузовиках, в силу трусости комсостава (вскоре растреляного по приговору полтавского дивревтрибунала), разбежался, не оказав сопротивления. В этом же пункте банда захватила и сожгла посланный для связи с частями автомобиль полештаба.
Подошедшие части нашей пехоты не дали банде завладеть брошенным отрядом имуществом, но удержать ее от последовавшего прорыва на южный берег реки Сула через Коровинцы уже не могли.
В течении более чем 2-х суток, вплоть до рассвета 2-го июля махновцы двигались разрозненными группами, по всей ширине (с западной до восточной границы) Роменского и Гадячского уездов, заметно скатываясь на юг...».
Командувач збройних сил України, уповноважений Реввійськради республіки М.В. Фрунзе 16 липня 1921 року видав наказ № 1928 про нагородження 48 бійців і командирів винищувального загону червоних козаків комбрига П. Григор’єва орденами Червоного Прапора.
Махновців загинуло більше 200, у їх числі командир однієї з груп Забудько, начальник штабу другої групи Феодосій Щусь, який з червня по серпень 1919 р. займав посаду начальника кавалерії військ Махна.

Віражі долі комкора

У 1923-му Примаков закінчив військово-академічні курси. В 1924-1925 рр. — начальник вищої кавалерійської школи в Ленінграді.
Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округу. У 1925 р. отримав звання комкора. Останнє присвоєне воїнське звання – командарм 2-го рангу.
У 1925-1926 був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). Під ім’ям «пана Ліна» виступає старшим радником командуючого армією китайського маршала Фин Юйсяна. У Китаї Примаков став одним iз провiдних вiйськових фахiвцiв Гомiньдана, що боровся з мiсцевими феодалами.
Крім явних та прихованих функцій військового радника, він ще й очолив розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Анненкова.
Ігри в Індіану Джонса й Джеймса Бонда на цьому не закінчилися – у 1927-1930 рр. він вже воєнний аташе в Афганістані та Японії. Цікаво, чи доводилося йому якимось чином в цей час перетинатися там, далеко від берегів Дніпра, з резидентурою розвідки ДЦ УНР або ж емісарами УВО-ОУН. Можливо, вони навіть пили каву в одному кафе чи купляли свіжі газети в однієї й тієї ж усміхненої дівчини на розі вулиць в Кабулі чи Токіо… Зрештою, ці “ігри” не були такими вже й безневинними: третій орден Червоного прапора за гарні очі не дають…
Дозволю собі ще раз процитувати Я. Тинченка: “Про перебування Примакова в Країнi, де сходить сонце, багато говорили. Наприклад, були чутки про те, як вiн вручав вiрчi грамоти японському iмператоровi. За стародавньою традицiєю, до iмператорського палацу можна було увiйти лише беззбройним. Вiталiй Маркович заявив, що не може прийти без шаблi – вона формою встановлена. Довго торгувалися, поки не дiйшли такої угоди: шаблю Примакову залишили, але… припаяли її до пiхов”.
У 1931 р. колишній “батько” червонокозаків встиг повчитися вчився в академії Генштабу Німеччини.
В 1931-1933 рр. — командир корпусу, у 1933-35-му — заступник командуючого Північно-Кавказького воєнного округу, заступник інспектора вищих воєнних учбових закладів. З 1935 призначений заступником командуючого Ленінградського військового округу.
Варто також згадати про те, що Примаков був автором статей з військово-теоретичних питань, нарисів і спогадів, зокрема про події 1918-1920 рр. в Україні. Його нагороди: три ордени Червоного прапора (як командиру 8-ї кавалерійської дивізії – наказ РВР № 326 від 1919 р., як командиру 1-го кавалерійського корпуса – наказ РВР № 41 від 1921 р., наказ від 07.8.1929 р.).



Пам’ятник В. Примакову в Києві (з сайту «Интересный Киев»)


14 серпня 1936 року його арештували в Ленінграді через симпатії до Троцького. Розстріляний 11 червня 1938 р. разом з заарештованими органами НКВС у рiзний час високими воєначальниками РСЧА – Тухачевським, Якiром, Уборевичем, Кором, Ейдеманом, Фельдманом та Путном. Їх звинуватили в порушеннi вiйськового боргу (присяги), зрадi батькiвщинi, зрадi народам СРСР, зрадi Робiтничо-Селянськiй Червонiй Армiї.
Після реабілітації ім`я Примакова знову стає відомим, перетворюючись на один з символів радянської пропаганди. Його було присвоєно одному з київських парків (з 1993 — Наводницький), де командиру червонокозаків встановили пам`ятник (1970). 1965 року у Києві на його честь названо вулицю.

Постскриптум

Червоне козацтво було розформовано у 30-ті роки, його перетворили на звичайний механізований корпус. В монолітну та уніфіковану Червону армію червоні козаки в старому вигляді вже не вписувалися. Багатьох вихідців з ЧК, як і Примакова, репресували та згодом реабілітували.
Зрозуміло, що в сучасній Україні щодо цього формування існуватимуть дві протилежні точки зору: для одних червонокозаки будуть колаборантами та зрадниками, для інших – героями. Але це вже оцінки. Забувати ж про цей певною мірою унікальний підрозділ з непересічною історією, я думаю, не варто…

Джерела:

1. Борцям за владу рад. Революційні пам'ятники Києва // http://community.livejournal.com/interesniy_kiev/929576.html
2. Діяк І. Пята колона в Україні: загроза державності // Кримська Свiтлиця. – 2006. - № 34.
3. Історія міста Болехів http://bolehiv.at.ua/publ/1-1-0-3
4. Командири українського війська // www.milua.org
5. Кравцевич-Рожнецький В. Дорога до Базара // Дзеркало тижня. – 2001. - № 46.
6. Кравченко Л. Родина Коцюбинських // http://who-is-who.com.ua/bookmaket/ukrfamily2006/1/6.html
7. Науменко І. Коцюбинський, син Коцюбинського // Хортиця. – 1998. - № 7.
8. Панченко В. Володимир і Юрій: дві іпостасі трагедії // День. – 2004. - № 11.
9. Піхорович В. Найближчий до більшовиків письменник // Рабочий Класс. – 2004. - № 36.
10. Примаков Віталій / Вулиці Києва. Довідник. – К.: Українська Енциклопедія, 1995.
11. Примаков Віталій Маркович // Вікіпедія.
12. Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны.
13. Скрипченко І. Історія Недригайлова // http://www.nedry.info/history/13.html
14. Солдатенко В. Наука проти брехні. Про бій під Крутами і політичні маніпуляції навколо нього // Рабочий Класс. – 2007. - № 4.
15. Солдатенко В. Радикальна правда // Дзеркало тижня. – 2004. - № 4.
16. Тинченко Я. Темна історія. Життя і смерть комкора Примакова // Новини тижня. – 2007. - № 33.
17. Формування українського війська // www.milua.org
18. Червоне козацтво України / Вікіпедія

Українські радянські плакати по тексту - з колекції Нью-Йоркської публічної бібліотеки (мшф terrykoo)
Tags: military, ypcp, Україна, профанська екзегетика, історія
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 16 comments