?

Log in

No account? Create an account
 
 
31 травня 2008 @ 11:11
Червоні аватари України: українські радянські нагороди  
Перший та останній


Єдиною повноцінною державною нагородою УРСР був орден Трудового Червоного Прапора. Резолюцію про заснування цього ордену прийняв 5-й Всеукраїнський з’їздом Рад 2 березня 1921 р. (за прикладом ордену Трудового Червоного Прапора РРФСР, запровадженого 8-м Всеросійським з’їздом Рад робітничих, селянських, червоноармійських та робочих депутатів 28 грудня 1920 р.).
На початку червня Наркомпрос УРСР оголосив всеукраїнський конкурс на кращий зразок знака ордена. Він тривав до початку жовтня 1921 р. 5 жовтня Президія ВУЦВК з певним запізненням затвердила проект знака ордена з девізом “Кінець розрусі”. Знак ордена Трудового Червоного Прапора УРСР мав вигляд п’ятикутної зірки з накладеним на неї зубчастим колесом, на тлі якого зображений робітник з розгорнутим червоним прапором у руках. На прапорі гасло «Володарь світу буде праця!» українською мовою. У центрі ордена поміщене ковадло. Нижче – вінок з дубових і лаврових листів, що обрамляє напис: «У.С.Р.Р.» (Українська Соціалістична Радянська Республіка). В основі вінка зображені: ліворуч – молот, праворуч – серп і сніп. Нижня частина вінка, а також місце з'єднання серпа і молота прикриті бантом з червоної стрічки. Слова гасла, поміщені на ордені, узяті з популярної в той час революційної пісні «Червоний Прапор». В одному з її варіантів словами: «Владикою світу буде праця!» закінчується останній куплет.
Перша постанова про нагородження ним була винесена у червні 1921 р. (перше нагородження відбулося не раніше квітня 1922 р.). Першими орденоносцями були інженер К. Каспарянц і робітник П. Іванов. Вони нагороджені за самовіддану працю з відновлення Наводницкого моста в Києві. Двома орденами Трудового Червоного Прапора УРСР був нагороджений Голова Раднаркому республіки Х. Раковський.

Фото з сайту “Награда”

У 1925 р., в зв'язку з “завершенням відновлення народного господарства і переходом до побудови фундаменту соціалістичної економіки”, ВУЦВК вирішив замінити існуючий знак ордена Трудового Червоного Прапора УРСР новим. У результаті двох конкурсів – всеукраїнського і всесоюзного, які проводилися в березні-серпні 1925 р., кращим був визнаний проект ордена московського художника І. П. Кісєльова. 4 листопада зразок знака ордена Трудового Червоного Прапора УРСР і статут до нього були затверджені ВУЦВК і РНК УРСР.
Знак ордена Трудового Червоного Прапора УРСР, затверджений у листопаді 1925 р., мав вид п'ятикутної зірки з накладеною на неї шестірнею, посередині якої на тлі сонця, що сходить, зображені: ліворуч – фабрика, праворуч – робітник із книгою в руках. У верхній частині знака – Червоний Прапор з девізом «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!». Унизу – схрещені серп і молот, між якими напис «УСРР», нижче – два снопи пшениці.
Незважаючи на те, що новий знак ордена Трудового Червоного Прапора одержав схвалення ВУЦВК і РНК УРСР, а його зображення і статут до ордена були опубліковані в Збірці узаконень і розпоряджень робочо-селянського уряду України, він не набув широкого розповсюдження. ВУЦВК при нагородженні орденом Трудового Червоного Прапора УРСР колективів працюючих і окремих громадян як і раніше продовжував вручати разом із грамотою знак ордена зразка 1921 р.
Орден вручався по 1933 р. За деякими підрахунками цим орденом було відзначено 307 осіб та 19 колективів (у т.ч. 11 військових підрозділів), за іншими даними відбулося біля 400 нагороджень.
7 вересня 1928 р. постановою ЦВК та РНК СРСР було запроваджено загальносоюзний орден Трудового Червоного Прапора, тож нагородження відповідними орденами окремих республік, у т.ч. й УРСР, поступово припинилося.

Нагороди полум’яних літ


Існує інформація, що у 1943 р. Микита Хрущов намагався переконати Сталіна в доцільності запровадження медалі за звільнення Радянської України від німецько-фашистських загарбників. Ідея заснування такої нагороди йшла в прямому розумінні від народу. Наприклад в листі до Хрущова від 02.06.1944 р. майор діючої Нечаєв зазначав, що “дуже багато бійців у зв’язку із визволенням України на щось очікують”, і пропонував встановити медаль “За визволення України”. До листа він додав навіть проект такої нагороди. Однак така введена не була.
Так само не була підтримана радянським керівництвом ідея Хрущова про надання права Верховній Раді УРСР права нагороджувати Почесним Червоним прапором УРСР частини і з’єднання за визволення українських міст та Почесною Бойовою грамотою УРСР – бійців і командирів.
Натомість з’явився орден Богдана Хмельницького – єдина нагорода в СРСР, напис на якій був зроблений не російською мовою.

Орден Богдана Хмельницького І ступеня (фото з інтернету)

Є версія, що ідея встановлення ордена належить Олександру Довженку. Пропозицію щодо нової нагороди підтримав і М. Хрущов. Уряд УРСР звернувся в Державний Комітет Оборони з клопотанням про заснування бойової нагороди імені Богдана Хмельницького — видатного керівника національно-визвольної боротьби українського народу.
Введення цієї відзнаки логічно та гармонійно вписувалося в систему тодішніх заходів щодо підвищення радянського патріотизму українського ґатунку: створення республіканських наркоматів оборони та закордонних справ, перейменування чотирьох фронтів в Українські, випуску відповідних агітаційних плакатів українською мовою тощо.
Орден Богдана Хмельницького I, II і III ступеня було встановлено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10.10.1943 р. для нагородження командирів і бійців Червоної армії і Військово-морського флоту, керівників партизанських загонів і партизанів, що особливо відзначились у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Цікаво, що на відміну від інших полководницьких орденів СРСР (Кутузова, Суворова, Алєксандра Нєвського, Нахімова, Ушакова), орденом Богдана Хмельницького нагороджувались усі армійські та флотські чини, а також найактивніші учасники партизанського руху.
Розробка ескізів ордена проводилась у Москві. Для остаточного вирішення відібрали проекти українських митців М. Дерегуса, В. Литвиненка та О. Пащенка. Проект останнього (до речі, заступника начальника Управління мистецтв при Раднаркомі УРСР) було визнано кращим і практично без змін передано на Московський монетний двір для втілення у виробництво.
Орденом Богдана Хмельницького І ступеня нагороджувалися командуючі фронтами, флотами, арміями, флотиліями, їхні заступники, начальники штабів, оперативних управлінь, відділів і родів військ фронтів, армій і флотилій “за прорив укріпленої смуги ворога, успішну операцію з форсування водного рубежу; за глибокий рейд у тил ворога, у результаті якого були серйозно ушкоджені ворожі комунікації і нанесена збиток їх тиловим базам”. Ця нагорода вручалася також командирам партизанських загонів, їхнім заступникам і начальникам штабів за вміло організовану операцію, у ході якої “був розгромлений опорний пункт противника, знищений ворожий гарнізон, звільнені радянські люди, що женуться у фашистську каторгу” і т.д.
Усього орденом Богдана Хмельницького І ступеня здійснено 323 нагородження. Це менше, ніж, скажімо, орденом Суворова І ступеня, який за рангом вважався вищим. Першим кавалером ордена вищого ступеня став 26.10.1943 р. командуючий 12-ю армією 3-го Українського фронту генерал-майор О. Данилов за вміле керівництво військами під час визволення Запоріжжя (до речі, через день йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта).
Серед перших нагороджених орденом І ступеня були командуючі 57-ю армією генерал-лейтенант М. Гаген, 1-ю гвардійською армією генерал-полковник А. Гречко, 47-ю армією генерал-лейтенант П. Жмаченко, 1-ю танковою армією генерал-лейтенант танкових військ М. Катуков, 13-ю армією генерал-лейтенант М. Пухов та інші. Двома орденами Богдана Хмельницького І ступеня нагороджені генерали В. Баранов, І. Буличов, П. Жмаченко та інші.
Орденом Богдана Хмельницького, як зазначалося вище, нагороджувалися відомі командири партизанських з’єднань та загонів, партизани. За успішні дії партизанських загонів, що всіляко перешкоджали ворогу перекидати військову техніку і живу силу на поле бою, захоплювали переправи через Дніпро, допомагали радянським військам утримувати займані плацдарми, орденом І ступеню було нагороджено А. Гравчак, С. Кишинський, А. Повторенко та багато інших.
04.01.1944 р. Указом ПВР СРСР орденом Богдана Хмельницького І та ІІ ступеня була відзначена група командирів і комісарів з’єднань радянських партизанських загонів України: генерал-майор В. Бегма, двічі Герой Радянського Союзу С. Ковпак, М. Наумов, О. Сабуров, О. Федоров, полковники П. Вершигора та Л. Кизя.

Орден Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів (малюнки з книги Колєснікова)

Орденом II ступеня нагороджувалися командири корпусів, дивізій, бригад і полків, їхні заступники, начальники штабів, командири з’єднань партизанських загонів, їхні заступники, начальники штабів, командири партизанських загонів.
Згідно з Указом ПВР СРСР від 26 жовтня 1943 р. підполковник Й. Каплун та майор Б. Тарасенко, які відзначились у битві за Дніпро, стали першими кавалерами ордена Богдана Хмельницького II ступеня. Їхній подвиг яскраво описав у листопаді того ж року на сторінках «Комсомольской правды» П. Тичина у нарисі «Перші кавалери ордена Богдана Хмельницького». Двома орденами Богдана Хмельницького ІІ ступеня нагороджено офіцерів В. Бисярина, Л. Гудкова, В. Жидкова, П. Зоркіна, П. Кузнецова та інших.
У списку кавалерів ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня першим стояло прізвище партизанки-розвідниці Є. Бодилевської, яка проявила особисту мужність у бою за м. Овруч у січні 1944 року. Орденом ІІІ ступеня нагороджувалися рядовий, сержантський, старшинський та офіцерський склади до командира батальйону і йому відповідних включно. Серед нагороджених було чимало тих, хто добув важливі розвідувальні дані, у нерівному бої знищив кілька ворожих танків, під вогнем супротивника форсував ріки. Ця нагорода також вручалася командирам підрозділів партизанських загонів і партизанам за сміливу ініціативу і рішучість, проявлені при проведенні бойових операцій, у результаті яких ворогу завдано поразку, а радянські війська захопили населений пункт чи ворожий рубіж; за сміливість і спритність, проявлені командиром партизанського загону, що забезпечило успішне проведення бойової операції; за нанесення противнику важких втрат і зрив його військових планів тощо.
Всього кавалерами цього ордена ІІ ступеня стало біля 2400, а ІІІ ступеня – понад 5700 військовослужбовців.
Орден Богдана Хмельницького був не тільки персональною, але й колективною нагородою. Так, у січні 1944 р. орденом І ступеня нагороджено 1-у Чехословацьку окрему бригаду під командуванням полковника Л. Свободи. Бойове хрещення ця бригада отримала у березні 1943 р. поблизу с. Соколове Харківської області, приймала участь в Корсунь-Шевченківській операції та визволенні Києва. Всього до закінчення війни орденом Богдана Хмельницького відзначено понад 1000 військових частин та з’єднань.
Багато частин і з'єднання відзначені цією нагородою за звільнення Львова, Кракова, Брно, Будапешта й інших європейських міст. На Параді Перемоги, що відбувся 24.06.1945 р. в Москві, бойові прапори більш ніж 360 військових частин і з'єднань пронесли Червоною площею прапороносці. На 68 з них гордо майоріли стрічки ордена Богдана Хмельницького.
Між іншим саме Богдана Хмельницького став і перший орден незалежної України. Його було запроваджено у 1995 р. напередодні 50-річчя Перемоги.
У 1942 році було засновано, серед інших, й медалі для оборонців двох міст Радянської України – Одеси та Севастополя.

Малюнок з книги Колєснікова

Медаль “За оборону Одеси” була заснована Указом Президії ВР СРСР від 22.12.1942 р. Нею нагороджувалися “усі учасники оборони Одеси – військовослужбовці Червоної Армії, Військово-Морського Флоту та військ НКВС, а також особи з цивільного населення, що приймали безпосередню участь в обороні” в період з 10 серпня по 16 жовтня 1941 р. Загалом цією медаллю було нагороджено понад 30 тисяч осіб.

Малюнок з книги Колєснікова

Медаль “За оборону Севастополя” засновано Указом Президії ВР СРСР від 22.12.1942 р. Коло осіб, яких нагороджували нею, окреслювалося аналогічно до “одеської” медалі. Періодом оборони Севастополя вважався проміжок з 5 листопада 1941 р. по 4 липня 1942 р. Цю медаль одержали біля 50 тисяч осіб.

Малюнок з книги Колєснікова

А ось медаль “За оборону Києва” з’явилася щойно через 20 років після початку війни, вже при правлінні Хрущова. Чому? Складно сказати. Ймовірно, в 41-42-му роках оборону столиці Радянської України не вважали гідною окремої нагороди зважаючи на великі втрати Червоної Армії. Можливо, зіграло свою роль й те, що керівником оборони міста був генерал Власов, який згодом перейшов на сторону німців та став зрадником… Натомість у 61-му (хоча, на мою думку, не дуже коректно було засновувати медаль до річниці початку війни) ця нагорода за сприяння того таки Хрущова вже змогла з’явитися…
Ця медаль була заснована Указом ПВР від 21.06.1961 р. Нею нагороджували “усіх учасників оборони Києва – військовослужбовців Радянської Армії та військ колишнього НКВС, а також трудящих, які брали участь в обороні Києва у лавах народного ополчення, на будівництві оборонних споруд, працювали на фабриках та заводах, що обслуговували потреби фронту, учасники київського підпілля та партизани, що боролися з ворогом під Києвом” у період з липня по вересень 1941 р. Загалом медаллю було нагороджено біля 105 тисяч осіб.

Квазіукраїнські нагороди мирного часу


Крім “військових” медалей СРСР з українським характером такими можна дозволити собі назвати і дві “мирні” нагороди, пов’язані з УРСР.

Фото з Вікіпедії

Перша з них – медаль «За відновлення вугільних шахт Донбасу». Медаль була заснована Указом Президії ВР СРСР від 10.09.1947 р. Автор малюнка медалі — художник Іван Дубасов. Нею нагороджували нагороджуються робітників, службовців, інженерно-технічних і господарських працівників за видатну роботу, високі виробничі показники і заслуги у відновленні вугільної промисловості Донбасу.
Відомі випадки повторного нагородження медаллю. Так, двома медалями був нагороджений І. Гайдуків И.И. (26.04.1948 р. та 10.10.1950 р.). Станом на 01.01.1995 р. нараховувалося близько 46 350 осіб нагороджених цією медаллю.

Малюнок з книги Колєснікова

Медаль «За відновлення підприємств чорної металургії півдня» була заснована Указом Президії ВР СРСР від 18.05.1948 р.
Відновлення підприємств чорної металургії півдня було однієї з найважливіших завдань і почалося відразу ж після звільнення цих районів від гітлерівських окупантів. Адже були виведені з ладу і вимагали відновлення такі великі підприємства, як Донецький, Єнакіївський, Макіївський, Таганрозький металургійні заводи, заводи «Запоріжсталь» і «Азовсталь», Старо-Єнакіївський коксохімічний завод, Маріупольський трубопрокатний завод і багато інших підприємств.
У Положенні про медаль говорилося, що медаллю нагороджуються:
— робітники, службовці, інженерно-технічні і господарські працівники підприємств і установ Міністерства чорної металургії і Міністерства будівництва підприємств важкої індустрії СРСР, що приймали протягом не менш одного року участь у роботах по відновленню підприємств чорної металургії півдня i своєю працею сприяли якнайшвидшому відновленню цих підприємств;
— працівники науки і техніки, що сприяли своєю роботою якнайшвидшому відновленню підприємств чорної металургії півдня;
— партійні, радянські і профспілкові працівники районів розташування відновлюваних підприємств, що мобілізували трудящих на якнайшвидше відновлення підприємств чорної металургії півдня.
Медаллю «За відновлення підприємств чорної металургії півдня» нагороджено більше 68 тисяч осіб.

Мрії та реалії 67-го


У 1967 році перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест висунув ідею цілої системи українських республіканських нагород. ЦК КПУ та ВР УРСР планували затвердити два власні ордени – Державного прапора Української РСР та Трудової Слави і дві медалі – “За трудові заслуги” та “50 років Української РСР”. Під час підготовки документів на ці нагороди вирішено орден Державного Прапора замінити на орден Республіки (липень 1967 р.). Було підготовлено відповідні ескізи, але ці плани не втілилися у життя з причини «нецелесообразности введения орденов и медалей в каждой отдельно взятой советской республике».

Малюнок з журналу “Вісті комбатанта”

Цікаво, чи не зіграло тут свою фатальну роль співпадіння назв, адже ще 24.01.1919 р. було засновано два ордени УНР – Республіки (двох ступенів) та Слави України (двох ступенів). Щоправда вони не були виготовлені і тому ними на ділі не нагороджували. До того ж, у серпні того ж року Генштаб УНР пропонував заснувати бойовий орден і медаль чотирьох ступенів з назвою "Республіка".
Натомість в УРСР було запроваджено ювілейний нагрудний знак “50 років УРСР” (виготовлено 11723 шт.) та настільну бронзову медаль “На відзнаку 50 річчя Української РСР” (виготовлено 6200 шт.).

Фото з форуму Саммлер.Ру


Як тебе не любити, Києве мій…


У Радянському Союзі лише три міста мали честь отримати медалі на честь своїх ювілеїв – Москва, Ленінград та Київ. Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва» була заснована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10.05.1982 р. на честь 1500-річчя української столиці. Автор малюнка медалі — художник Є. Г. Кудь.

Фото з Вікіпедії

Перше вручення медалі «У пам'ять 1500-річчя Києва» відбулося 26.05.1982 р. і зрозуміло кому… Член Політбюро ЦК КПРС, перший секретарем ЦК Компартії України В. В. Щербицький вручив медаль Генсеку ЦК КПРС, Голові Президії Верховної Ради СРСР Л. І. Брежнєву «за величезний внесок у соціально-культурний і економічний розвиток столиці України міста-героя Києва».
Медаллю «У пам'ять 1500-річчя Києва» нагороджувалися дві категорії:
– робітники, фахівці народного господарства, працівники науки і культури, держзакладів і громадських організацій, військовослужбовці, пенсіонери й інші особи, що внесли своєю працею внесок в економічний і соціально-культурний розвиток міста, проживають, як правило, у Києві чи його пригородах не менш 10 років;
– учасники оборони Києва в період Великої Вітчизняної війни, нагороджені медаллю «За оборону Києва», партизани і підпільники, що боролися з ворогом у Києві і його околицях, особи, що приймали участь у звільненні міста в складі Збройних Сил СРСР, незалежно від місця їхнього проживання в даний час.
Нагородження медаллю «У пам'ять 1500-річчя Києва» проводив виконавчий комітетом Київської міської Ради народних депутатів від імені Президії ВР СРСР. Загалом було нагороджено 780 180 осіб.
Цікаво, що якщо на лицьовій стороні медалі розташоване зображення монумента на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції в Києві (стояв на сьогоднішньому Майдані Незалежності, нині на його місці – монумент “Юлія Володимирівна на палі” Незалежності та скляна покрівля торгового центру “Глобус”), то на зворотному боці – зображення будинку Верховної Ради, за ним праворуч — вочевидь для підкреслення української ідентичності — зображення Софійського собору.

Нагороди пізньоюрського періоду


Положення про державні нагороди УРСР було затверджено Указом ПВР від 7 травня 1981 року. Система держнагород республіки включала в себе почесні звання Української РСР, Почесну Грамоту й Грамоту Президії Верховної Ради Української РСР. Почесною Грамотою і Грамотою Президії Верховної Ради республіки могли нагородити громадян СРСР, за успіхи в розвитку народного господарства, науки і культури, народної освіти, охорони здоров'я, у державній і громадській діяльності, комуністичному вихованні трудящих.

Фото з форуму Саммлер.Ру

Соціально-економічні перетворення другої половини 80-х рр. ХХ ст. торкнулися й системи державних нагород Української РСР. 15 листопада 1988 р. світ побачила постанова Президії ВР УРСР № 6847-XI “Про вдосконалення порядку нагородження державними нагородами Української РСР”. Нею, зокрема, було ухвалено наступне:
– представлення до присвоєння почесних звань УРСР, нагородження Почесною Грамотою та Грамотою ПВР УРСР здійснювати за конкретні високі досягнення з урахуванням особистих заслуг осіб, які нагороджуються;
– масових нагороджень, у тому числі за підсумками п'ятирічок, надалі не провадити;
– присвоєння почесних звань Української РСР, за винятком тих, які мають два ступені – "заслужений" і "народний", вдруге не провадиться;
– повторне нагородження Почесною Грамотою або Грамотою ПВР УРСР допускається лише у виняткових випадках;
– наступне представлення до відзначення держнагородою можливе, як правило, не раніше як через 5 років після попереднього нагородження держнагородою СРСР або УРСР;
– не провадиться нагородження громадян держнагородами у період їх трудової діяльності з нагоди ювілеїв;
– не нагороджувати надалі Почесною Грамотою та Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР райони, міста та інші населені пункти, трудові колективи.
Як бачите, намагалися усунути огріхи, вельми характерні й для сучасної України: масове нагородження, вручення нагород до ювілеї та свят, повторне нагородження етс.
Ще один дуже цікавий момент в цій постанові: Мін’юсту УРСР разом з Академією наук УРСР, Інститутом історії партії при ЦК Компартії України та іншими організаціями було доручено вивчити й у І півріччі 1989 р. внести пропозиції про можливість встановлення нових державних нагород Української РСР. Тодішнє керівництво республіки, схоже, добре усвідомлювало, що час вимагає удосконалення системи власної держнагород. Зверніть увагу – розробляти такі пропозиції слід було “з урахуванням революційних, трудових традицій і таких, що увічнюють імена видатних прогресивних національних діячів”. Якби не розпад Радянського Союзу, то не виключено, що з’явилися б одночасно медалі УРСР “Юрій Коцюбинський” та “Михайло Грушевський”, а для військових та правоохоронців, скажімо, ордена Червоного Козацтва й Кожедуба чи Івана Богуна…
Того ж дня, 15 листопада 1988 р., Президія ВР УРСР видала Указ № 6848-XI “Про внесення змін у систему почесних звань Української РСР”. Ним було запроваджено нові почесні звання “Заслужених …” республіки: працівник сфери послуг, працівник народної освіти, діяч науки і техніки, працівник фізичної культури і спорту.
Натомість скасували такі почесні звання “Заслужених … Української РСР”, як: хімік, зв'язківець, геолог, агроном, зоотехнік, меліоратор, інженер сільського господарства, механізатор сільського господарства, лісовод, рибовод, конструктор, технолог, працівник торгівлі, працівник житлово-комунального господарства, працівник служби побуту, працівник соціального забезпечення, працівник вищої школи, працівник професійно-технічної освіти, наставник молоді, діяч науки, працівник фізичної культури.
Зрозуміло, що почесні звання республіки, присвоєні до видання цього указу, зберігали свою силу для осіб, яким вони присвоєні.
Таким чином, на 15 листопада 1988 р. існували наступні почесні звання Української РСР:
– заслужених – працівника промисловості, металурга, шахтаря, енергетика, машинобудівника, будівельника, працівника транспорту, працівника сільського господарства, винахідника, раціоналізатора, економіста, працівника сфери послуг, юриста, лікаря, працівника охорони здоров'я, вчителя, працівника народної освіти, діяча науки і техніки, артиста, художника, діяча мистецтв, архітектора, журналіста, працівника культури, працівника фізичної культури і спорту, майстра народної творчості;
– народних – артиста, художника, архітектора.
Вказаним указом було чітко закріплено, почесні звання присвоюються особам, які працюють у відповідній галузі не менш як 10 років (це правило не поширювалося винахідників, раціоналізаторів, діячів науки і техніки, артистів, художників, діячів мистецтв, архітекторів, журналістів та майстрів народної творчості). Крім того, для присвоєння окремих почесних звань треба було мати вищу спеціальну або середню спеціальну освіту.
Водночас не існували в УРСР такі почесні звання заслужених, що були в деяких інших радянських республіках: килимниці, бібліотекаря, бухгалтера, ветеринарного лікаря, винороба, водія автотранспорту, гідротехніка, іригатора, механізатора, письменника, поліграфіста, провізора, працівника харчової промисловості, працівника зв’язку, рибака, тренера, фармацевта тощо. Не давали в УРСР і почесні звання “Майстра-кукурудзовода”, “Майстра-садовода” чи “Народного поета”…
Нагрудний знак, що вручався особам, яким присвоювалися почесні звання, мав форму “правильного восьмигранника, вписаного в коло діаметром 26 мм, з випуклим бортиком вздовж зовнішнього краю. На лицьовій стороні – рельєфне зображення Державного герба Української РСР, у нижній частині під гербом – дві випуклі лаврові гілки з перев'яззю. Зліва направо по колу навколо герба розміщується назва відповідного почесного звання. На зворотній стороні знака графічно зображено пшеничне поле з трактором з правого боку. За полем – гребля Дніпрогесу й силуети металургійних та хімічних підприємств, над ними - літак АН-22 "Антей". В нижній частині зворотної сторони знака розміщено зображення розгорнутої книги, на сторінках якої – ліра і циркуль. Знак за допомогою кільця і фігурного вушка з'єднувався з прямокутною фігурною колодкою, покритою червоно-лазуровою емаллю кольорів Державного прапора УРСР”.

Фото з форуму Саммлер.Ру


Ось така коротка, але водночас цікава історія українських радянських нагород. І це теж наша історія…

(c) joanerges

Джерела:

1. Указ Президії Верховної Ради Української РСР “Про затвердження Положення про державні нагороди Української РСР” від 07.05.1981 р. № 1870-X
2. Постанова Президії Верховної Ради Української РСР “Про порядок вручення державних нагород Української РСР” від 22.03.1982 р. № 3225-X
3. Постанова Президії Верховної Ради Української РСР “Про вдосконалення порядку нагородження державними нагородами Української РСР” від 15.11.1988 р. № 6847-XI
4. Указ Президії Верховної Ради Української РСР “Про внесення змін у систему почесних звань Української РСР” від 15.11.1988 р. № 6848-XI
5. Постанова Президії Верховної Ради Української РСР “Про затвердження форми нагородного листа для представлення до нагородження державними нагородами Української РСР” від 20.04.1989 р. № 7390-XI
6. Данилов А. Мечи Хмельницкого и цепь Ярослава Мудрого // 2000. – 2007. – № 26.
7. Дружбинський В. “Кожен народ має ті нагороди і звання, на які у нього вистачає фантазії” // Дзеркало тижня. – 2003. – № 10.
8. Зайцев Б. П., Мигаль Б. К. Из истории советских наград (1918-1925 гг.) / Universitates. – 2006. – № 4.
9. Ионина Н. 100 великих наград.
10. Колесников Г. А., Рожков А. М. Ордена и медали СССР. — 2-е изд., доп. – М.: Воениздат, 1978. — 311 с., 24 л. ил.
11. Куценко А.Н., Смирнов Ю.Д. Ордена советских республик. – Донецк: Лебедь, 1996.
12. Кучерук О. Держава без армії (До 100-річчя народного комісара оборони УРСР Василя Герасименка) // Військово-історичний альманах. – 2001. – № 2.
13. Медаль «В память 1500-летия Киева» // Википедия
14. Медаль «За восстановление угольных шахт Донбасса» // Википедия
15. Орден Богдана Хмельницького // Інтернет-проект «Перемога»
16. Пригорницький Ю. Нагороди: від давніх греків до незалежної України // Вісті Комбатанта. – 1992. - № 2. – С. 87-91.
17. УКРАЇНА І РОСІЯ В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ: Нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України; Редрада: акад. НАН України В. М. Литвин (голова), акад. НАН України І. М. Дзюба, акад. НАН України Я. Д. Ісаєвич, акад. НАН України О. С. Онищенко, акад. НАН України В. А. Смолій, С. В. Кульчицький та ін.; Відп. ред. акад. НАН України В. А. Смолій: Том 2. Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. РАДЯНСЬКИЙ ПРОЕКТ ДЛЯ УКРАЇНИ / Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2004. – 531 с.

NB Ті, хто будуть копіпастити без мого дозволу цей текст, безповоротно спаскудять свою карму й будуть притягувати до себе проміння ненависті.
 
 
Дислокація: Київ