Steadfast Tin Soldier (joanerges) wrote,
Steadfast Tin Soldier
joanerges

Міні-довідник з історії Закарпаття: літери Р-Ю

Статті взято з Довідника історії України на веб-сайті «Бібліотека «Віртуальна Русь»

РАДЯНСЬКО-ЧЕХОСЛОВАЦЬКИЙ ДОГОВІР 1945 - про Закарпатську Україну. Підписаний 29.6.1945 у Москві. У договорі зафіксовано, що Закарпатська Україна, яка на підставі Сен-Жерменського мирного договору 1919 була включена до складу Чехословаччини і була автономною одиницею в рамках Чехословацької Республіки (див. Підкарпатська Русь), возз'єднується відповідно до побажань населення зі своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включається до складу Української РСР. Договір об'єктивно відображав прагнення закарпатських українців - переважної більшості населення краю до возз'єднання з Україною, що давало можливості (хоча і обмежені в умовах радянського тоталітаризму) розвитку рідної мови, освіти й культури. З другого боку, входження Закарпатської України до складу СРСР принесло закарпатцям політичний терор, насильницьку колективізацію, порушення елементарних прав людини. Після возз'єднання Закарпаття з Україною частина української етнічної території (3500 кв.км.) - Пряшівщина, на якій проживало бл. 150 тис. українського населення, залишилась у складі Чехословаччини.

РЕВАЙ ФЕДІР (1888- 1945) - український громадсько-політичний діяч на Закарпатті. Н. у с. Мирча (тепер Закарпатська обл.). З поч. 1920 років брав активну участь в українському національному русі у Підкарпатській Україні. Був членом керівних органів товариства "Просвіта" в Ужгороді. У 1925-35 - депутат територіального представницького органу Підкарпатської Русі - крайового заступництва. Належав до закарпатської фракції Чехословацької соціал-демократичної партії (редагував орган фракції - часопис "На переломі"), з якої був виключений за "український націоналізм". З січня 1939 - член Українського національного об'єднання (в січні-березні 1939 - голова УНО) - політичної організації, що ставила собі за мету створення національної держави у Закарпатті та її об'єднання з Великою Україною. В лютому 1939 Р. обраний до сейму Карпатської України, з 15.3. 1939-заступник голови парламенту А.Штефана. В 1939-44 відбував ув'язнення в угорських тюрмах. У 1945 заарештований співробітниками радянських спецслужб і вивезений в СРСР. Загинув у тюрмі.

РЕВАЙ ЮЛІАН (1899-р. см. невід.) - визначний український політичний діяч у Закарпатті. Брат Ф. Ревая. Н. у с. Мирча (тепер Закарпатська обл.). У 1920-30-х роках був одним з провідних діячів українсько-культурно-освітнього руху в Закарпатській Україні. В 1922-35 - співробітник чехословацького міністерства шкільництва та освіти при крайовому цивільному управлінні Підкарпатської Руси. У 1929 Р. виступив співзасновником (разом з А.Волошиним, Ю. Гуснаєм, А. Штефаном) професійної організації українських учителів - Учительської громади Підкарпатської Руси (існувала в 1929-39). Згодом обраний головою цієї організації та секретарем Педагогічного товариства Підкарпатської Руси (діяло в 1923-39). Був одним з організаторів пластового руху на Закарпатті, упорядником кількох підручників для народних шкіл. В 1924-25 Р. редагував разом з І. Панькевичем часопис "Учитель" (виходив у 1920-36 в Ужгороді) та видавав у 1925-38 журнал "До перемоги". У 1935-39 - депутат празького парламенту від закарпатської фракції Чехословацької соціал-демократичної партії. Належав до провідних членів місцевих українських організацій, які виступали за створення на територіальній основі Підкарпатського краю української держави та возз'єднання її з Великою Україною. Р. був членом Центральної (Руської) Української Народної Ради. Входив до складу делегації українських політиків (А. Волошин, Ф. Ревай, С. Клочурак, С. Росоха, Ю. Гуснай, В. Северняк та ін.), яка 7.9.1938 під час зустрічі з прем'єр-міністром Чехословаччини М. Годжі поставила рішучу вимогу про надання автономії Карпатській Україні. У жовтні 1938 Р. став міністром господарства першого автономного уряду. Після офіційного проголошення незалежності Карпатської України (15.3.1939) був призначений президентом А. Волошиним прем'єр-міністром уряду та міністром закордонних справ новоствореної держави. Угорська окупація закарпатських земель примусили Р. та ін. членів уряду виїхати в еміграцію. За кордоном Р. намагався інформувати світову громадськість про репресії угорського окупаційного режиму проти українських діячів. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Празі, однак зумів втекти в американську зону окупації. З 1948 жив у США. В 1949-57 - керівник бюро Українського конгресового комітету Америки, був багаторічним директором Карпатського дослідницького центру та Українського інституту Америки. [Народився у родині вчителя. Навчався у початковій школі в Мирчі та Костьовій Пастілі, Ужгородській гімназії. Був серед організаторів Соціал-демократичної партії в Мукачеві (1920), потім переїхав до Ужгорода (1923), де став референтом економіко-адміністративного відділу міністерства освіти. Співавтор „Мадярсько-руського словаря” (1928), автор публіцистичної праці „Довкола автономії Підкарпатської Русі” (1936) тощо – joanerges]

РОГАЧ ІВАН (1913- 1942) - відомий український політичний діяч, журналіст. Н. у Великому Березному на Закарпатті. Здобув теологічну освіту. З юнацьких літ брав активну участь у молодіжному русі в Підкарпатській Україні. У серед, 1930-х років разом з провідними закарпатськими політичними діячами С. Клочураком, Ю. і Ф. Бращайками, С.Росохою, Ю.Реваєм відстоював ідею створення єдиних українських патріотичних сил у боротьбі за створення національної держави і возз'єднання з Великою Україною. З березня 1938 - редактор єдиної щоденної української газети у Закарпатті "Нова свобода" (виходила в 1938-39 в Ужгороді і Хусті, згодом редагували С. Довгань, В. Гренджа-Донський). Належав до Організації українських націоналістів. З вересня 1938 - заступник голови Української національної оборони С. Росохи, з листопада 1938-військовий писар Організації національної оборони "Карпатська Січ". В 1938-39 - особистий секретар прем'єр-міністра Карпатської України А. Волошина. Був членом Українського національного об'єднання, секретарем проводу цієї організації. У 1941 з Похідними групами ОУН полк. А.Мельника вирушив у Наддніпрянську Україну. У вересні-листопаді 1941 редагував спільно з П. Олійником і О. Чемеринським щоденну газету "Українське слово" (видавалася у Житомирі, згодом - у Києві). Заарештований гестапо в листопаді 1941 разом з іншими співробітниками видання і розстріляний у Бабиному Яру.

РОМЖА ЮРІЙ ТЕОДОР (14.4.1911 -1.11.1947) - єпископ Української греко-католицької церкви. Н. у с. Великий Бичків на Гуцульщині (тепер Закарпатська обл.). Середню освіту здобув у гімназії в Хусті на Закарпатті. Згодом вивчав філософію та богослов'я у Римі. У грудні 1936 висвячений на священика. Після повернення у Закарпаття призваний на військову службу. Восени 1938 мукачівський єпископ О.Стойка призначив Р. адміністратором парохії у с. Нижнє Бистре, у вересні 1939 - духівником і професором семінарії в Ужгороді. 8.9.1944 Папа Римський Пій XII призначив Р. титулярним єпископом апійським та помічником мукачівського єпископа Дудаша. Хіротонія відбулася 24.9. 1944 в Ужгороді. Після встановлення радянської влади у Закарпатті (жовтень 1944) Р. намагався врегулювати взаємовідносини Церкви з новими органами управління. У цей складний для Церкви час, з метою моральної підтримки священиків та вірних, Р. здійснив чимало поїздок у сільські єпархії, налагодив виготовлення та поширення літератури релігійного змісту. Після ліквідації у 1947 УГКЦ у Галичині розпочалася підготовка аналогічної акції у Закарпатті. Р. активно протестував проти розгортання владою пропагандистської кампанії щодо дискредитації як всієї Церкви, так і окремих священиків, звинувачених у співпраці з угорськими окупантами. Р. активно протестував проти ліквідації в березні 1947 монастиря на Чернечій горі. 27.10.1947 Р. потрапив у автомобільну катастрофу. Помер у лікарні при нез'ясованих обставинах. Похований в Ужгороді. [Насправді обставини смерті єпископа дещо інші: автомобільна катастрофа була підлаштована спецгрупою МДБ СРСР, оскільки замах не вдався, агент радянських спецслужб отруїв Т. Ромжу в лікарні – joanerges]

РОСОХА СТЕПАН (1908 - р. см. невід.) - український політичний і державний діяч у Закарпатті. Навчався у Карловому ун-ті в Празі. У кін. 1920-30-х років був одним із лідерів українського студентського руху в Підкарпатті. З 1934 Р. разом М. Лелекачем видавав у Празі журнал націоналістичного спрямування "Пробоєм" (1933-1944; за ін. дан. - до 1943). У липні 1934 Р. головував на II Народовецькому з'їзді молоді у Мукачевому, а в 1936 керував роботою І з'їзду українського студентства, що проходив в Ужгороді. У 1938 доклав багато зусиль для створення Організації національної оборони "Карпатська Січ", з вересня 1938 - голова організації, а з грудня - зв'язковий старшина ОНО "Карпатська Січ" з урядом Карпатської України, референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Редагував націоналістичний журнал "Наступ" (виходив у 1937-39 в Ужгороді і Хусті) - орган "Карпатської Січі". У лютому 1939 обраний до складу Сойму Карпатської України. З 15.3.1939 - заступник голови сойму А. Штефана. Після угорської окупації Закарпаття переїхав до Праги, де продовжував редагувати "Наступ" (до 1944). Згодом жив у Німеччині та Канаді. Автор праці "Сойм Карпатської України" (1949). [Народився у с. Драгове біля Хуста в сім’ї селянина. Навчався у початковій школі у Драгово, Берегівській гімназії, Карловому ун-ті, Українському вільному ун-ті. Доктор права. Один з лідерів українського студенського руху в Празі: голова Союзу підкарпатських студентів (1933-37), Союзу греко-католицької молоді (1931-34) та місцевого осередку „Просвіта” (1931-43). Член виконавчого комітету УНО. У січні 1944 заарештований гестапо, до травня 1945 був в’язнем Терезінського концтабору. У Канаді з 1949. Видавав газету „Вільне слово” (1960-86). Дійсний член ВУАН та НТШ. Помер у 1986 – joanerges]

РУСИНИ - один з історичних етнонімів українців поряд з такими, як руські, руси, русинці, руснаки, русаки, роси, малороси, південнороси, карпатороси, угроруси та ін. Різновидність цих та ін. назв, на думку М.Грушевського, "не має особливого значення.., вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові". Назва Р. зустрічається у 1352 в угоді литовсько-руських князів з королем польським Казимиром III Великим та мазовецькими князями. У пізніший період термін Р. (паралельно з формами руський, руські) вживався як назва українців аж до 19 ст., а в Галичині, на Буковині та в Закарпатті - до 20 ст. У "Хроніці..." М.Стрийковського (написана до 1582) фіксувалися назви русак, русаци. І.Вишенський, який підписував свої послання "Иоанн русин, реченно Вишенский", користувався також словом русинці ("убогие русинці поклонитися не хотели"). Як національна назва, Р. зустрічаються у документах 17 ст. волинського походження: "скорь русинъ ляховицу возмет, то зараз до Риму от верных отсту-пивше, праве згинет" (поч. 17 ст.); "... и кого одно напали, абы толко был русин, без вшелякого пометованя шаблями, киями, и цеглами, албо рачей каменями побили, потовкли и помордовали" (1634). Б.Хмельницький називав свій народ руським, руської віри, а територію його розселення Руссю: король повинен присягнути "народові руському" і попереджав польський уряд, що "чвари не припиняться доти, поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів". Самоназва Р., очевидно, викликала дуже ранню форму в середньовічній латині: RutheniTa в давньо-німецькій мові: Ruthenen (Лямберт з Герсфельда, 1075; Галл Анонім, 1089): "regnum Ruthenorum", "Daniel Ruthenorum rex" та ін. Паралельно в ті часи в латинській писемності як назву країни писали також Rusia, Ruscia, в німецькій - Reussen. Після входження західноукраїнських земель до складу Австрії (1772, 1774) слово Ruthenen стало німецьким відповідником українського Р. У Галичині і Буковині фактично до 1907, а в Закарпатті - аж до 1938 назвою "русини" українці виділяли себе з-поміж своїх сусідів та ін. націй, відносячи себе до руського (малоруського, південноруського) народу, що зайняв територію від Тиси до Кубані і від Прип'яті до Чорного моря. Через неї Р. виявляли свою національну гордість, що підкреслювали у своїх творах О. Духнович, М. Шашкевич, І. Франко. Народоназви руські, малороси, южнороси та ін. у Наддніпрянській Україні у першій пол. 19 ст. поступово витісняються етнонімом українці, утвореним від давньої назви України. Документи Кирило-Мефодіївського братства, народознавчі праці М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, публіцистика М. Драгоманова, літературна творчість українських письменників другої пол. 19 ст. підготували ґрунт для закріплення народоназви "українці", яка поширювалася лише на "руських" України, і, таким чином, чітко виокремлювала українців з-поміж ін. "руських" народів царської Росії, ламаючи імперську ідею "общерусскости", підкреслювала самобутність і окремішність українського народу. Потребу розриву з "общероссами", до яких відносили себе західноукраїнські москвофіли, зокрема, і в самоназві глибоко відчували національне свідомі громадсько-політичні сили Галичини. Прийняття спільної самоназви, що вже утвердилася у Наддніпрянщині, вимагала ідея соборності України. Проте розуміння політичними силами необхідності офіційної зміни самоназви народу не означало одночасної відмови від етноніму Р. та етноприкметника "руські". Ще під час польського перепису населення 1931 бл. 1200 тис. галичан визначали "руську" мову як рідну. Події Другої світової війни остаточно витіснили вживання у Галичині та на Буковині народоназви Р. У Закарпатті, а також на Пряшівщині у складі Словаччини на побутовому рівні етнонім Р. і після війни використувався населенням, хоча в національній самоідентифікації "руське" населення відносило себе до українців. У кін. 1980 - поч. 90-х років певними силами, як в Україні, так і за її межами, робилися спроби реанімувати у Закарпатті і Пряшівщині народоназву Р. Надаючи кампанії політичного забарвлення, проголошувалася національно-культурна окремішність Р. від українського народу, лунали заклики до виходу зі складу України, входження до ін. держав (Словаччини, Угорщини) або ж створення власного державного утворення. Одночасно говорилося про необхідність рятувати "руську" мову від українізації, переведення її на латинську графіку. У лютому 1990 в Ужгороді утворилося "Общество подкарпатских русинов", що у 1993 сформувало т.зв. Временное правительство Подкарпатской Руси. У США ідею політичного русинства (карпаторусинства) пропагує проф. П.-Р.Магочі, за підтримки якого видано розмовник "Бесідуймо по-руськи". Намагання певних політичних сил використати деяку етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім Р. у політичних цілях з метою розпалювання сепаратистських настроїв, носять популістський характер і не можуть мати історичної перспективи.

"РУСЬКА КРАЇНА" - офіційна назва анексованої Угорщиною частини Закарпаття у 1918-19. Після розпаду Австро-Угорської імперії Угорщина, захопивши більшу частину Закарпатської України, створила в грудні 1918 на територіальній основі з 4 колишніх жуп (Ужанської, Березької, Угочанської, Шариської) автономне утворення - "Р.к.". Комуністичний угорський уряд зберіг назву "Р.к.", створивши у Мукачевому Русько-Країнський народний комісаріат. Після входження Закарпаття у травні 191.9 до складу Чехословаччини, назву "Р.к." було замінено на Підкарпатська Русь.

САБОВ ЄВМЕНІЙ (1859 - 1934) - один із найвпливовіших русофільських діячів у Закарпатті в 1920-30-х роках. У 1887-99 працював учителем у гімназіях Ужгорода. На поч. 20 ст. прийняв священичий сан. Був парохом у Севлюші (тепер Виноградів Закарпатської обл.) та архідияконом угочанським. У 1897 виступив співзасновником газети "Наука", редагував журнал "Карпатській Светь". У 1923-34 очолював русофільське культурно-освітнє товариство "Общество ім. О.Духновича". Відстоював ідею особливості місцевого варіанту літературної мови. Автор ряду підручників. [Народився у с. Верб’яж біля Сваляви у сім’ї священика. Навчався у початковій школі у рідному селі, Ужгородській, Мукачівській, Пряшівській і Левоцькій гімназії, Ужгородській духовній сеінарії. Висвячений на священика у 1885 р. Один з провідних членів т-ва св. Василя Великого. Автор популярної діалектної граматики та першої антології закарпатської літератури (1893). У 1930 р. на С. вчинив невдалий замах член ОУН Ф. Тацинець – joanerges]

СЛОВАЧЧИНА - держава у Центральній Європі. Утворена 1.1.1993. Пл. 49 тис. кв. км. Населення 5,268 млн. чол. (1991), з них словаків - 4,5 млн. чол., угорців - 0,5 млн. чол., циганів - 0,1 млн, чол., чехів - 0,1 млн. чол., українців - 0,03 млн. чол. (проживають переважно на території Пряшівщини). <…> У навчальних закладах на території С. (Братіслава, Трнава) здобували освіту українці. У Трнаві надруковані перші книги для закарпатських українців: "Катехизис" (1698), "Буквар" (1699), "Краткоє припадков моральних собраніє" (1727). <…> Водночас представники культури закарпатських українців О. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, І. Раковський немало зробили для ознайомлення українців із словацькою культурою. На першому Слов'янському з'їзді 1848 у Празі А. Добрянський разом із М. Гурбаном висунув спільні вимоги українців і словаків про надання їм автономних прав у складі монархії Габсбургів. Провідну роль відіграв А.Добрянський у заснуванні "Пештбудинських відомостей", а також в створенні культурно-просвітницької організації словаків "Матиця словацька" (існувала у 1863-75), яка підтримувала тісні контакти з аналогічною організацією українців у Львові. <…> У міжвоєнний період взаємини українців і словаків на ниві суспільно-політичного життя практично згорнулися. На землях Закарпаття, які входили до складу С., проводилася словакізація українського населення, а провідні політичні партії (зокрема, Словацька народна партія) не підтримували контактів з українськими політиками Закарпатської України. <…>

СОЙМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ - орган законодавчої влади Карпатської України у 1939. У жовтні 1938 чехословацький уряд під тиском українських державницьких сил у Закарпатті погодився сформувати автономний уряд Підкарпатської Русі, а 22.11.1938 парламент ЧСР прийняв "Конституційний Закон про автономію Підкарпатської Русі", що передбачав створення вищого законодавчого органу краю - Сойму Підкарпатської Русі (Сойму Карпатської України). 12.1.1939 автономний уряд Карпатської України на чолі з А.Волошиним прийняв рішення про проведення виборів до загальнонародного представницького органу - Сойму Карпатської України. 18.1.1939 створено Українське національне об'єднання (УНО) - політичне утворення, яке об'єднало представників усіх існуючих на той час українських політичних партій. 12.2.1939 відбулися вибори (прямі, рівні та загальні, за таємного голосування) депутатів першого Сойму (Сейму) Карпатської України. Представництво на виборах - приблизно один депутат від 20 тис. виборців. У виборах взяло участь 92,6% всіх виборців, з яких за список УНО (були включені й представники національних меншин) проголосувало бл. 93% виборчого корпусу. Всього обрано 32 депутати: А.Волошин, Ю.Ревай, М.Бращайко, Ю.Бращайко, І.Єриєв.А.Довбак, М.Долинай, М.Дрбал (представник від чеської національної меншини), А.Дутка, І.Ігнатко, В.Комаринський, І.Качала, В.Климпуш, В.Клочурак, В.Лацанич, М.Мандзюк, М.Марущак.Л.Романюк, Є.Мойш (представник від румунської меншини), Д.Німчук, А.Е.Ольдофреді (представник німецької національної меншини), Ю.Пазуханич, І.Перевузник, П.Попович, Ф.Ревай, М.Різдорфер, С.Росоха, Ю.Станинець, В.Шобей, А.Штефан, К.Феделеш, М.Тулик. Перше засідання Сойму розпочалося 15.3.1939. Головою Сойму обрано А. Штефана, заступниками голови - Ф. Ревая та С. Росоху. С.К.У. обрав президентом Карпатської України А. Волошина. Сойм одноголосно висловився за самостійність Карпатської України та прийняв Конституційний закон, який закріплював республіканську форму правління, державний статус української мови, державні символи Карпатської України (прапор, герб, гімн). Затвердження назви держави - Карпатська Україна підкреслювало єдність українського народу Закарпаття з усім українським народом. Було призначено уряд Карпатської України, який очолив Ю. Ревай. Внаслідок окупації Угорщиною території Карпатської України С.К.У. припинив свою діяльність.

УГОРЩИНА, УГОРСЬКА РЕСПУБЛІКА - держава у Центральній Європі, в середній частині басейну Дунаю. <…> Після поразки від військ німецького імператора Оттона 1 (955) угорці осіли у Паннонії, витіснивши звідти або асимілювавши ін. народи, зокрема, слов'ян. <…> У 11-12 ст. угорські королі поширили свою владу на територію сучасних Словаччини, Трансільванії, Хорватії та Закарпаття. <…> У 992 Володимир Святославич організував похід на білих хорватів (тобто у Закарпаття), де стикалися територіальні інтереси Русі й У. Як зазначає "Повість временних літ", Володимир жив у мирі зі Стефаном І Угорським (Іштваном І). Після смерті князя Володимира (1015) його син Святослав Володимирович, переслідуваний братом Святополком Окаянним, намагався втекти в У. Скориставшись з князівських міжусобиць, Іштван і захопив Закарпаття. Його син Імре мав титул "князя русів". Арпади і Рюриковичі були пов'язані династичними шлюбами. <…> Якщо до кін. 11 ст. відносини У. з Руссю носили переважно мирний характер, то в наступні десятиліття угорські напади на Русь стають нерідким явищем. <…> Бл. 1280 (за ін. дан. - бл. 1299) Лев Данилович звільнив частину Закарпаття з Мукачевом з-під влади У. і приєднав її до Галицько-Волинської держави. У кін. 13 ст.- поч. 14 ст. У. розпалась на ряд самостійних володінь. Після смерті останнього представника старої династії Ендре III (1290-1301) розгорілася боротьба за угорську корону. Королем було проголошено Карла І Роберта (1301—42) - представника Анжуйської династії, однак протягом двох десятиліть йому довелося утверджувати свою владу, поборюючи інших претендентів на королівський престол. Зокрема, наджупан Земплинського та Ужанського комітатів П.Петуня (Петро Петрович), очоливши в 1315 повстання проти Карла Роберта, запропонував запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів - Лева Юрійовича або його брата Андрія Юрійовича. Лише на поч. 1320 років Карлу Роберту вдалося покінчити з політичною анархією в країні. За деякими дан., саме в цей час він захопив Мукачеве. <…> У 1387 Галичина була остаточно приєднана до Польської держави. Закарпаття продовжувало перебувати під владою Угорщини. У 1393-1414 (або 1417) володарем Мукачівської домінії та наджупаном Берегівського, Земплинського та Мармароського комітатів був князь Ф. Корятович. <…> Наприкін. 15-на поч. 16 ст. відновилися феодальні чвари. Посилення тиску землевласників на закріпачене селянство викликало велике селянське повстання 1514 під проводом Д.Дожі, в якому взяло участь і кілька загонів із Закарпаття. Повстання було з нечуваною жорстокістю придушене феодалами, що полегшило останнім законодавче оформлення в У. кріпацтва. Після поразки угорської армії під Могачем (1526) центральну частину країни захопили турки, західні та північно-західні землі У. відійшли до австрійських Габсбургів. У східній частині колишнього Угорського королівства утворилося князівство Трансільванія (Семигород), яке перебувало у васальній залежності від султана, але користувалося широкою автономією. До складу князівства ввійшла й більша частина Закарпаття, решта – до держави Габсбургів. <…> За рішеннями Карловицького конгресу 1698-99 майже вся територія Угорського королівства, включаючи й Трансільванське князівство, перейшла під владу Габсбургів. <…> Протягом 1703-11 у країні тривало національно-визвольне повстання, яке очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці. Незважаючи на мужність повстанців, серед яких билося чимало словаків, закарпатських українців і волохів, повстання було придушене. <…> Внаслідок австро-угорської угоди 1867 габсбурзька імперія була перетворена на двоєдину Австро-Угорську імперію (див. Австро-Угорщина), в рамках якої У, як і Австрія, визнавалася суверенною частиною держави, в якій усі внутрішні справи розв'язувались угорським парламентом і урядом. Як і раніше, австрійський імператор залишався одночасно й угорським королем (Франц Йосиф 1 коронований угорською короною 8.6.1867). Територію У. було значно розширено: до неї увійшли фактично всі т.зв. "землі корони св. Стефана", у т.ч. Трансільванія, Банат, Воєводина, Хорватія, Славонія, Словаччина, Закарпаття. <…> 31.10.1918 в У. перемогла демократична революція, внаслідок якої країна відновила свою незалежність і була проголошена республікою (16.11.1918). Після революції на перший план виступило національно-територіальне питання, оскільки немадярські народи - румуни, серби, хорвати, словаки рішуче прагнули відокремлення. На Закарпатті угорський уряд схвалив автономне утворення - т. зв. Руську Країну. Однак Всекарпатський конгрес, що відбувся у січні 1919 в Хусті, висловився за возз'єднання Закарпаття з Українською Народною Республікою. Одночасно на Рахівщині та Мармарощині утворилася Гуцульська Республіка. <…> Різке загострення внутрішньополітичного та міжнародного становища У. спричинилося до захоплення на короткий час (березень-липень 1919) влади в країні комуністами, які проголосили У. радянською республікою. Після ліквідації комуністичної влади в У. було встановлено диктатуру М.Хорті, який формально відновив монархію. Королівський трон залишився незайнятий (Габсбурги були його позбавлені), а сам Хорті став регентом країни. Хоча встановлений М.Хорті режим був украй правим, авторитарним за своїм характером, в країні зберігалися певні залишки демократичних свобод: існували парламентська система, політичні партії (крім крайніх лівих), профспілки. За Тріанонським мирним договором 1920 територія У. скоротилася на дві третини (Словаччина і Закарпаття включені до Чехо-Словаччини; Трансільванія, Східний Банат, Мармарощина - до Румунії; південнослов'янські землі - до Королівства сербів, хорватів і словенців; провінція Бургенлянд - до Австрії), а населення -приблизно на 60%. Це викликало зародження серед угорських правлячих кіл і частини угорського суспільства реваншистських настроїв. Сподіваючись, що гітлерівський уряд допоможе У. повернути втрачені території, хортистський режим пішов на встановлення союзницьких відносин з нацистською Німеччиною. У 1939 У. приєдналася до "Антикомінтернівського пакту", а в 1940-до Берлінського пакту (Німеччина, Японія, Італія). У 1938 У. взяла участь в розчленуванні Чехо-Словаччини. За першим Віденським арбітражем 2.11.1938 до У. відійшли південні райони Словаччини й південна частина Закарпатської України з містами Ужгород, Мукачево, Берегів. На решті земель Закарпаття 14-15.3.1939 було проголошено незалежну українську державу - Карпатську Україну. Одночасно У. за згодою керівництва нацистської Німеччини напала на новостворену державу і, долаючи впертий опір Збройних сил Карпатської України - "Карпатської січі", окупувала її територію. <…>

УЖГОРОДСЬКА УНІЯ 1646 - об'єднання православної церкви на Закарпатті з католицькою церквою. Укладена 24.4.1646 в замковій каплиці Другешів у м. Ужгороді, де 63 православних священики проголосили визнання католицької віри перед римо-католицьким єпископом Юрієм Якушичем. Ще у 1642 перехід на католицьке віровизнання проголосив єпископ Мукачівський і Марамороський Василь Тарасевич. Завдяки підтримці римо-католицької церкви, імператора та магнатів унія у Закарпатті швидко поширилась. 14.5.1648 акт У.у. підтвердив примас Угорщини Ю. Ліппай, а восени - синод Угорського єпископату у Тирнаві. В основному положення У.у. відповідали артикулам Берестейської унії 1596. Наступником єпископа В.Тарасовича став Артелій Петро Петрович. Впродовж століть завдяки діяльності уніатської церкви у Закарпатті вдалося не допустити мадяризації українського населення, зберегти його мову, звичаї та обряди, національну самобутність. Ліквідацію У.у. проведено органами радянської влади у 1947-49, проте греко-католицька церква продовжувала діяти у підпіллі. У 1989 греко-католицька церква у Закарпатті отримала офіційний статус.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНО) - українська політична організація у Закарпатті. Засноване 18.1.1939 у Хусті для відстоювання інтересів українського населення. В УНО об'єдналися колишні члени українських політичних партій і груп (Християнсько-народної партії, Української національної селянської партії, Аграрної партії, Соціал-демократичної партії, групи націоналістичної молоді), які за розпорядженням празького уряду від 23.12.1938 було розпущено. До складу проводу УНО увійшли Ф. Ревай (голова, згодом - Ю. Перевузник), Михайло Тулик (заст. голови), Андрій Ворон (генеральний секретар), І.Рогач (секретар), Василь Гренджа-Донський (редактор друкованого органу), Володимир Комаринський та ін. У лютому 1939 на виборах до Сойму Карпатської України УНО висунуло спільний список кандидатів, до якого приєдналися і кандидати від національних меншин. За кандидатів УНО проголосували 92,4% всіх виборців, що дало можливість здобути 32 депутатські мандати у вищому законодавчому органі Карпатської України. Депутатами від УНО було обрано А.Волошина, Ю.Ревая, М.Бращайка, Ю.Бращайка, Івана Григу, o. Адальберта Довбака, Миколу Долиная, Мілоша Дрбала (представник від чеської національної меншини), Августина Дутка, Івана Ігнатка, Володимира Комаринського, Івана Качалу, В.Кпимпуша, В.Клочура-ка, Василя Лацанича, Миколу Мандзюка, Михайла Марущака, Леоніда Романюка, Грігоре Мойша (представник від румунської меншини), Дмитра Німчука, Антіна Ернеста Ольдофреді (представник німецької національної меншини), Юрія Пазуханича, І.Перевузника, Петра Поповича, Ф.Ревая, Миколу Різдорфера, С.Росоху, Юрія Станинця, Василя Шобея, Августина Штефана, о. Кирила Феделеша, М.Тулика. Друкований орган об'єднання - щоденник "Нова свобода" (виходив 1938-39 в Ужгороді й Хусті; ред. С.Довгаль, Василь Гренджа-Донський). З окупацією території Карпатської України угорськими військами УНО припинило свою діяльність.

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА (Чехо-Словаччина, Чехо-Словацька Республіка) - держава у Центральній Європі в 1918-92. <…> Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Сен-Жерменський договір містив щодо українського Закарпаття спеціальний документ - "Генеральний статут Підкарпатської Русі". Територія Закарпатської України під назвою Підкарпатська Русь увійшла до Чехословацької республіки та мала отримати автономний статус (див. Підкарпатська Русь, Закарпаття). Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис. км" з населенням 13,6 млн чол. (чехи - 6,8 млн, словаки - 2 млн, німці - 3,1 млн, угорці - 0,7 млн, українці - 0,5 млн, ін. національності - 0,5 млн). <…> У кін. лютого 1920 Національні збори прийняли конституцію Чехословацької республіки. <…> Зафіксована конституцією теза про автономію українського Закарпаття у рамках Чехословацької держави так і не була реалізована і мала суто символічний характер. <…> Промислове виробництво було зосереджене в основному в чеських землях, а в Словаччині та Підкарпатській Русі переважало сільськогосподарське виробництво. <…> Певне місце у внутрішній політиці чехословацького уряду займала українська проблема, зокрема його ставлення щодо етнічних українців Закарпаття (400 тис. чол.) і політичних емігрантів (20 тис. чол.). <…> Прага у міжвоєнні роки стала одним із центрів українського громадського, культурного і наукового життя. Однак з кін. 1920 - поч. 1930 років політика чехословацького уряду щодо української еміграції почала зазнавати істотних змін. Ряд українських організацій та установ втратив урядову підтримку, чимало з них було розпущено. Одна з головних причин цього - посилення самостійницьких течій в українському суспільному середовищі, насамперед на території Закарпаття, що розцінювалося урядовими чиновниками як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки. <…> У березні 1938 уряд М.Годжі запропонував проект його вирішення. У липні 1938 проект був схвалений під назвою "Національні положення". Документ містив статті про рівноправність громадян без огляду на їхню національність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У галузі державного управління Чехословацька республіка поділялась на чотири землі з власними сеймами: Чехія, Моравія та Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь. Сеймам надавалися законодавчі права в межах даної території. <…> 28-29.9.1938 у Мюнхені відбулася конференція з участю глав держав Англії, Франції, Німеччини та Італії, на якій без участі чехословацького представника прийнято рішення про розчленування території Чехословацької республіки - Німеччині передавалися західні райони Чехії, Польщі - Тешинська область, а Угорщині - південні райони Словаччини і південна частина Підкарпатської Русі. Таким чином Ч. втратила третину своєї території і населення, більше 40% промисловості, значну частину сировинних і паливних ресурсів, важливі комунікації та потужні оборонні споруди на кордонах. Глибока політична криза, яка охопила країну, призвела до відставки президента. <…> 30.11. новим президентом Ч. став Е.Гаха (1872-1945). У Жиліні всі словацькі партії підписали угоду, за якою визнавали платформу Глінківської Словацької народної партії та поставили вимогу негайного надання Словаччині автономії. З такою ж вимогою виступили українські політичні партії. Центральна влада у Празі змушена була змиритися з фактичним створенням автономних урядів у Словаччині на чолі з Й.Тісо і в Закарпатті на чолі з А.Бродієм. 22.1.1938 празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. У листопаді 1938 Національні збори затвердили закон "Про автономію Словаччини і Підкарпатської Русі". <…> 15.3.1939 Сейм Карпатської України проголосив повну державну самостійність Карпатської України на чолі з Президентом А.Волошиним. У цих умовах керівництво фашистської Німеччини вирішило остаточно покінчити із залишками державності Ч. 15.3.1939 гітлерівські війська зайняли територію Чехії і Моравії, і Чехословацька республіка остаточно припинила своє існування. Карпатську Україну окупували війська хортистської Угорщини. <…> 29.6.1945 між Ч. і Радянським Союзом було підписано договір, за яким Закарпатська Україна возз'єднувалась за побажанням населення зі своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включалася до складу Української РСР. <…>

ШУХЕВИЧ РОМАН (псевд.: ген. Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін.; 30.6.1907 - 5.3.1950) - український політичний і військовий діяч, Головний командир Української повстанської армії (1943-50). <…> Восени 1938 став одним із організаторів штабу "Карпатської Січі" - збройних сил Карпатської України. <…> [У 1938 р. організував та очолив у Львові комітет допомоги Карпатській Україні, перейшовши в Закарпаття став офіцером штабу ОНОКС як поручник „Борис Щука” – joanerges]
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments